Кроскультурний шлюб: українка та кенієць

23 Листопада 2023

“Все залежить від нас самих і того, наскільки ми готові одне одного не змінювати, а приймати”: місіонерка з України до Кенії

Інна з яскраво українським, що не перекладається, прізвищем Підгайна у 2014 році прилетіла з України (Миколаїв) місіонером до Кенії служити дітям у складі команди. Через кілька років вона відкрила свою місію – Zamu.

1-2

Понад три роки працює з підлітками та молоддю в епіцентрі сучасних “Содома і Гоморри” у великому туристичному місті Момбаса, показуючи перевагу життя з Богом та впливаючи на долі молодих людей. А з 2022 року служить разом із чоловіком, корінним кенійцем, на ім’я Кáрмен.

2

Про те, як живеться у кроскультурному шлюбі, про свою історію кохання, культурні відмінності українців і кенійців, про традиційну кенійську сім’ю та виховання дітей, про обряд “дауарі” та багатоженство в Кенії…А ще про те, що таке чапаті та матумбо і як у Кенії знайомляться з батьками – розповіла в інтерв’ю Інна Підгайна.

Як ви опинилися у Кенії?

До Кенії я потрапила у 2014 році. Прилетіла з України до команди українських місіонерів. Вірила, що Господь мене покликав саме туди. Їм потрібен був хтось, хто б займався дитячим служінням та дітьми у школі. А дитяче служіння – це моя стихія.

Як познайомились з майбутнім чоловіком?

У 2019 році я приїхала до Момбаси (велике місто в Кенії – ред.) починати служіння, це було через п’ять років з моменту мого приїзду до Кенії. У моїх власних планах був список білих людей, європейців, з якими я збиралася служити разом із місцевою молоддю. Але коли почалася корона (COVID-19), всі європейці роз’їхалися по домівках. А я, одна з білих, лишилась у Момбасі.

За тиждень до цього мене запросили до однієї з наших партнерських церков у цьому місті, знятися у відео для церкви. Там я вперше зустрілася із Карменом, він відповідав за відеослужіння.

Ми тоді відзняли відео, англійською я не могла вимовити правильно слова, збивалася, пам’ятаю, сміялися. А потім я заговорила з ними на суахілі. Ну і, звісно, це викликало інтерес. Я поділилася своєю історією та чим займаюся. Хлопці запропонували допомогу в одному з проектів місії – служити у школі та в’язниці. Я зраділа, бо саме тоді взагалі нікого не було, хто міг би допомагати.

Перед закриттям кордонів у зв’язку з пандемією я мала кілька днів подумати, щоб повернутися в Україну. У той час тут лякали, що в коронавірус найбільше постраждають великі міста, а Момбаса – особливо, оскільки це туристичне місто та порт, який живе за рахунок зовнішніх зв’язків. Усі місцеві дуже боялися голоду, того, що почнеться грабіж і якщо прийдуть грабувати, то спочатку до білих.

3-3

Я молилася, сумнівалася, думала, можливо, краще нашу молодь відправити додому, доки місто буде закрите. Але мої підлітки сказали, що від мене нікуди не поїдуть і будуть служити до кінця. Я вирішила залишитися.

Закупили їжу перед закриттям магазинів. У місті була дуже напружена ситуація: поліція виловлювала людей, які не носили маски. Тоді Кармен запропонував свою допомогу.

Якісь відчуття були у вас, коли ви вперше побачили свого майбутнього чоловіка?

Якщо по-чесному говорити, то коли ми знімали те перше відео, у мене якесь дивне склалося почуття… Ні, не кохання, але почуття – я вдома – коли я поряд з ним, мені не страшно. Це мене дуже злякало.

Чому? Бо я не довіряла місцевим. Я приїхала до чужого міста, розуміючи, що я біла. Тут на мене дивляться як на білу, а це означає, що завжди захочуть щось забрати та обдурити.

4-3

Кармен не зустрічав раніше місіонерів, які приїхали до Кенії просто через те, що Господь їм сказав приїхати. І питав мене: хто тебе спонсорує? Я відповіла: Господь Бог. Хто твоя команда? Ісус Христос та Святий Дух. Для нього такий підхід був новим.

Кармен мене розпитував, як я почуваюся в Момбасі, що найскладніше для мене? Довіряти тутешнім людям, відповіла, – я не знаю, навіщо ти тут, я не знаю, навіщо ти сюди прийшов, я зрозумію це за рік-два. Але поки що я тобі не вірю. Я не знаю, які у тебе мотиви.

Він пізніше мені розповідав, що це було дуже жахливо слухати тому, що він у вихідні залишав своє служіння, сім’ю і їздив з нами до в’язниці допомагати. А я йому заявляла, що не вірю йому та, мовляв, хто я взагалі такий?

Одного разу я запитала його, чи вірить він, що вже останній час перед приходом Христа? Тому що насправді ситуація у нашому місті була дуже напружена.

Він мені сказав таку фразу, це було, мабуть, через тижнів зо три, як ми познайомилися: “Я вірю, що Ісус скоро прийде. Але до цього у мене в планах є одружитися з однією білою…”.

Він пішов в атаку. Я злякалась. Я казала, що не вірю йому… а потім відписалася йому, що так не можна робити. І сказала, щоб більше не писав і не дзвонив. Він відповів: о’кей, але якщо що, я завжди поруч, дзвони.

Ще через кілька тижнів мене заарештовує поліція: ми з молоддю вийшли на вулицю без масок. Штраф за відсутність маски в Кенії був 200$. На той момент, звичайно, це була непідйомна сума для мене.

Щоб вийти з поліцейської дільниці, треба було сплатити. Немає грошей – йди до в’язниці.

Я тут же дзвоню Кармену: “Врятуй, мене заарештували”. Я тоді панічно боялася кенійських в’язниць, бо ми мали випадок, коли заарештували українських місіонерів, навішали їм статтю.

Кармен щось йому наговорив на суахілі, той посміявся і нас із дівчатами відпустили. Я його спитала, що він сказав поліцейському? Звичайно, він розповів, що я його дівчина. Я на нього знову розлютилася і сказала: навіщо ти це робиш? Він відповів: Окею, у тебе був вибір, але зараз би ти сиділа у в’язниці.

Після цього мене ще раз заарештували і знову я йому зателефонувала. Цього разу заарештували всю нашу команду, коли ми роздавали допомогу нужденним. На хлопців одягли наручники та відвели. Звісно, я була в паніці, бо я за них відповідала! Так, їм 18 плюс, але, проте! Мене посадили в мою машину, забрали телефон і почали вимагати гроші. Якось випросила у них телефон, знову зателефонувала Кармену, він знову мені намагався допомогти, підняв на вуха всіх пасторів у себе в церкві.

От так не вдалося мені викреслити Кармена зі свого життя, і ми продовжили спілкуватися.

5

Я вже зрозуміла, що не такий він і поганий. Кілька разів кликала його, щоб він розмовляв з хлопцями-підлітками, бо в мене вже не вистачало сил. І мене дивувало те, що вони одразу його чули і розуміли на відміну від їхньої реакції на мене.

Після закінчення епідемії церква Кармена у Момбасі знову відкрилася. Його пастор запросив Кармена як працівника церкви на зустріч. На запитання, чи знайшов він дівчину, Кармен відповів, що молитися за одну. Це саме було в той період, коли рада церкви вирішувала, чи дадуть мені візу та свій духовний прихисток.

Я думала: ну, все, мене зараз депортують, бо я приїхала служити, а тут уже якісь історії зі мною. Я це все не люблю. Я не та людина, яка зустрічалася з усіма поспіль, я взагалі ніколи ні з ким не зустрічалася до Кармена.

Ви не вважали, що він залицяється до вас?

Я бачила це, але казала йому, що бути між нами нічого не може. Він уже мені сказав, коли минуло два тижні після нашого знайомства, що хотів би на мені одружитися:

“Інно, я хочу на тобі одружитися”. Я йому: ти мене не знаєш. Як можна таку заяву робити за кілька тижнів? Він відповів: “Я дорослий, знаю, чого хочу, і те, що я хочу, я в тобі все це побачив”. Він був настільки відкритий, що мене це приголомшило. А як же залицяння, поступовий підхід…?

А, африканці! Думала я. Але, виявляється, це не “африканці”, а його характер. Він сказав мені, що хотів, щоб усе було в нас спочатку чисто і зрозуміло, що він не прийшов морочити мені голову і хоче одружитися.

4-2

Переломний момент у нас у стосунках із Карменом стався у грудні (познайомилися ми у березні), на різдвяному концерті для молоді. Тоді, дивлячись на Кармена, котрий уже активно підключився до служіння місії Zamu, я подумала: а що ще треба?

Мої критерії щодо чоловіка були простими: хтось, з ким би ми були в одному покликанні, щоб розумів і поділяв це покликання. Таким чином відсівається 99% людей на планеті. Я йому казала, що якщо хочеш на мені одружитися, тобі доведеться одружитися з усією місією. Чи готовий ти до цього? На що він відповів, що все вже обдумав і хотів би приєднатися.

На Різдво я собі зізналася, що насправді ось це і є Божа відповідь. Вже те, як він працює з молоддю, як він любить Бога, як жертвує, як люди навколо нього дуже високо відгукуються, як його поважають, не могло мене залишити байдужою.

Єдине, чесно, я мала страх: він африканець. Оскільки в мене було багато недовіри до кенійців, це перенеслося і на нього. Я просто тоді уявила: якби ця людина була білою, було б мені легше? Мене насправді злякало те, що він з іншої культури, з тієї, в якій ми працювали і знали дуже багато негативу, особливо про чоловіків.

У Кенії ми здебільшого стикаємося з неблагополучними категоріями населення, де чоловіки лише п’ють та дружин б’ють. Таке в мене було уявлення про кенійських чоловіків. У мене ніколи не було досвіду спілкування з місцевими освіченими людьми. То були мої власні стереотипи.

А як ви їх подолали?

Спостерігала за ним, бачила, як він піклується про мене, як він спілкується з молоддю, як може розрулювати ситуації, мене заспокоїти, що важливо в нашому випадку. Помітила, що поруч із ним стаю спокійнішою, не панікую, і мені якось легше.

Я дуже багато, звісно ж, молилася. Мені Бог давав кілька разів слово, бо я мала почуття провини, що я ж місіонер, приїхала Богу служити і ніяких історій не хочу.

7

Кармен одразу мені вивалив все своє минуле. Він сказав мені, що хотів би, якщо я на щось погоджувалась, щоб знала, хто він, нічого від мене не ховав, і щоб я не дізнавалася від когось іншого про його минуле. Він був надто чесним, мабуть. І це теж у результаті спрацювало, звичайно ж, плюс.

Для мене дуже важливо було побачити ставлення служителів до нього, оскільки він перебував в основній команді служителів церкви. Кого не зустріну, всі кажуть: О, ти що! Це така надійна, класна людина! Допомагав там і там…”.

Виявилося, його друзі намагалися дізнатися і моє минуле, щоб зрозуміти, чи не брешу я. Коли вони дізналися, що Кармен має якісь почуття до мене, вони зв’язалися з моїми колишніми колегами по служінню.

А ось момент пропозиції руки та серця: як це було?

У лютому у нас відбулася розмова.

Кармен: А ми хтось один одному?

Я: Ти мені навіть ніколи не пропонував зустрічатися!

Кармен: А що ми робили до цього?

8-2

У лютому він офіційно запропонував мені зустрічатися. Я погодилась. Хоча вже, напевно, всі довкола знали, що ми скоро одружимося. Всы, окрім мене.

Влітку 2021 року Кармен звільнився з церкви і перейшов до нас у місію. Це було ризиковано: а якщо наші стосунки не спрацюють, то він уже залишив усе по суті? А у нас невідомість повна, бо в місії так: сьогодні є фінансова підтримка, а завтра може й не бути. І він про це знав.

Тоді ж улітку я збиралася до України. Кармен захотів летіти зі мною, побувати на моїй батьківщині, познайомитись із батьками, культурою.

Ми подали документи до посольства. Три дні до вильоту, а віза Кармена не готова. Три дні в мене паніка, плачу. Я навіть не знала, говорити батькам, що Кармен летить чи я лечу сама! Думки вже були такі: а раптом це Господь мене зупиняє від якоїсь жахливої помилки у житті?

Як з’ясувалося пізніше, Кармен збирався мені до вильоту зробити пропозицію, але, бачачи мої істерики, передумав, бо не хотів, щоб я в такому стані давала відповідь.

Саме тоді, коли ми прилетіли до України, мої батьки вперше за 20 років вирішили поїхати на прогулянку з друзями до Києва.

Вже у Києві ми разом із батьками зустрілися у гостях у моїх друзів. Перше, що зробив тато, закачав у Google Translator. І я зрозуміла, що дарма переживала. Вони одразу Кармену давай щось розповідати, показувати, пояснювати.

Як виявилося, батьки жили в тому самому готелі, де я Кармену зняла номер. І вранці мама вже допомагала Карменові зі сніданком.

Кармен організовував пропозицію у Києві. Попросив моїх друзів купити квіти, знайшов фотографа, домовився, як вони виманять мене. Того дня, коли він мав зробити пропозицію, ми пішли до музею, а потім я сказала, що дуже втомилася. Свою пропозицію Кармен змушений був перенести на наступний день.

Вже в готелі Кармен виявив, що втратив обручку. Із моїм другом вони купили нову.

9

Ми опинилися на Хрещатику, де Кармен зробив мені пропозицію. А я так і хотіла: щоб ця подія сталася вдома на моїй Батьківщині. І для мене це був ще один знак. Тому що один із моїх страхів був: якщо я вийду заміж за кенійця, мене відірвуть від моїх людей, від моєї культури, я так і назавжди тільки з африканцями житиму і там і помру, і там мене закопають (сміється).

Напевно, Бог так усе влаштував, що він мені запропонував руку і серце прямо у нас вдома (на Батьківщині – ред.) поряд із моїми друзями та у моїй столиці.

Як Кармен прийняв українську культуру?

Він швидко влився у нові обставини. Мені ще сподобалося те, що навіть якщо він чогось не знав, він питав. Він ніколи не бачив, наприклад, тролейбус, але сказав: “Навчіть мене, як ним користуватися!”. Він не мав невпевненості в собі. Мене дуже заспокоїло, що він дуже швидко вливається в різні обставини і любить дізнаватися про людей, культуру.

Тато сказав після того, як ми в Миколаєві побували: дивлюся на Кармена і не можу зрозуміти, хто з нас більший європеєць?

Мама почала дбати про нього і говорила мені, щоб я за людиною стежила, дбала про нього, не ображала. А я говорю: мам, я ж твоя дочка, не він… Але вже було пізно, мама просто стала мамою йому.

Яке у Кенії ставлення до шлюбу, сім’ї?

Якщо говорити про традиційну Кенію, то ставлення до жінки таке: її має бути видно, але не чути. У кенійській культурі не нормально, щоби чоловік робив домашню роботу. Коли чоловік приходить додому, обов’язок дружини – принести таз з водою та помити йому руки, нагодувати, помити посуд. Він – голова, він ходить на роботу.

Якщо говорити ще глибше, у Кенії дуже погано ситуація з сім’ями. Нормально мати кілька дружин. У мусульман багатоженство офіційне. У РАГСі можна вибрати шлюб цивільний, християнський, мусульманський чи традиційний. І ось у графі “мусульманський шлюб” можна додати: дружина перша, дружина друга, дружина третя.

Якщо говорити навіть не про мусульман, все одно це дуже поширена практика, коли у чоловіка кілька дружин.

“Дауварі” або скільки коштує наша дочка

У Кенії дуже мало людей доходить до РАГСу. Мало хто реєструє в законі свій шлюб, тому що традиційна дошлюбна процедура викупу нареченої, “Дауварі”, складна.

Наречений із дядьками та друзями має заздалегідь прийти в будинок до нареченої. При цьому він зобов’язаний принести батькам подарунки, накрити стіл на все село. Після сім’я нареченої над пропозицією думає місяць. Потім наречерного знову звуть, він знову повинен накрити стіл, принести подарунки. Тоді йому озвучують ціну нареченої: наприклад, 50 корів, 30 верблюдів та 20 козлів.

Дядьки чи друзі нареченого торгуються, збивають ціну. До чогось домовляються. Не обов’язково приносити викуп коровами, можна у грошовому еквіваленті.

Нареченому не треба платити все одразу, а частково, але потім він довічно платить за свою дружину. Після першого внеску розпочинається підготовка до весілля.

Традиція, можливо, непогана, але який наречений дійде до кінця, коли в Кенії ні в кого немає грошей? Люди і так страждають. І замість того, щоб батьки допомагали дітям налагоджувати життя, вони продають своїх дочок. І я думаю, що це одна з причин, чому люди не хочуть одружуватись, а обирають жити разом, без зобов’язань.

Яким було ваше весілля?

10-1

Ми вирішили, що весілля – гарна можливість зробити все так, як ми хочемо. З його боку люди розуміли, що не може бути кенійського весілля, бо я біла. Але й українського весілля чи традиційного нашого слов’янського церковного теж бути не могло. Весілля на пляжі, босоніж. Момбаса, 40 градусів спеки, тому на вінчанні Кармен побув ще у штанах, а потім перевдягся у шорти. Все вийшло поза традицією, поза культурами, поза часом.

Про традиційну кенійську їжу

11-1

Чапаті. Це круглий коржик. Для приготування замішують борошно з водою додають і трохи олії, розкочують і смажать на сковороді, на вугіллі. Додають боби, які попередньо готують із цибулею, помідорами та спеціями.

У Момбасі до цієї страви додають кокосове молоко. В інших частинах Кенії кокосів немає, тому підлива робиться на воді. Але з кокосом вважається дорого і не всі це можуть собі дозволити.

А чи є така їжа, яку ви не прийняли?

12

Є тільки одна страва в Кенії, яку я поки що не можу їсти. Це улюблена страва Кармена – матумбо. Підлива із коров’ячих шлунків. Чесно, я намагалася, пробувала, але поки не можу прийняти.

Ви відчуваєте різницю у побуті?

Саме у побуті – ні. Кармен нетиповий кенійський чоловік. Він може помити посуд, прибрати, приготувати. Або ми все це робимо разом. У служінні разом і вдома разом. Ми все робимо удвох, і, мабуть, це благословення для мене.

Як ви вважаєте, що краще, коли чоловік і дружина разом служать чи ні? Як це впливає на міцність стосунків?

Я сказала б, що тут дуже по-різному. Якщо чесно, у нас жодного разу в сім’ї не було конфліктів через сімейні питання. Ми здебільшого не погоджуємося через служіння. Сказати, чи легко служити, і жити разом? Не думаю, що це просто. Мені здається, що коли чоловік і дружина або працюють, або служать в тому самому, це все одно дуже сильно впливає на стосунки в сім’ї. І це може або зміцнити, або ні.

Напевно, дуже важливо те, як люди домовлятимуться. Для нас це був процес, я не знаю, чи він закінчився? Відокремити служіння від дому – у нашому випадку на 100% це неможливо. Хоча ми старалися, правила вводили: після шести служінням не займатися і не говорити про нього. Але хтось обов’язково зателефонує о десятій вечора – “потрапив в аварію” – і всі наші правила йдуть в нікуди.

13-1

Служіння починала я, а потім прийшов Кармен, а він мій чоловік, значить, – голова в домі. Раніше я вирішувала, а моя команда погоджувалися. Тепер мені треба, перш ніж навіть запропонувати команді, обговорити це з Карменом. Це робить процес ухвалення рішень довшим. Але, з іншого боку, є можливість не ухвалювати поспішних рішень.

Уявити наше життя без служіння ми не можемо. Чи було в нас іноді бажання все кинути та побути звичайними людьми? Так буває. Все ж служіння це не просто, це впускати у своє життя безліч різних людей.

Самому жити у фінансовому плані простіше: поїв, не поїв, тебе хтось нагодує.

А зараз нас уже майже троє. Вірити подвійно треба. А чи варте воно того? Звісно, варто у небесній перспективі.

Як виховують дітей у Кенії?

Традиційно дітей не виховують, їх народжують, вони ростуть самі по собі. Дітей має бути видно, але не чути. Наприклад, у багатьох сім’ях згідно з їхньою культурою спочатку їдять батьки, а якщо їжа залишається, їдять діти. 

Якщо дитина сидить на стільчику і заходить дорослий, вона має негайно вийти, щоб не заважати дорослим. Ігнор. Так, у Кенії не існує такого поняття, як обійняти дитину, приділити увагу. Якщо дитина не послухалася, її просто б’ють палицею, причому незалежно від віку.

До дітей не ставляться як до особистостей. Звідки все це йде? У багатьох немає батьків. У нас, наприклад, є дівчина, яка народила сина у 18-19 років. Вона втекла з дому через свого батька і завагітніла. Коли вона вже прийшла до Бога, розповідала мені, що часто почувається винною, бо виливала свій гнів на дитину, била її тому, що сама не мала роботи чи їжі.

Вона не думала до того, що після народження дитини не зможе ходити на дискотеки, що тепер хлопці не будуть до неї чіплятися, як раніше. Ця дитина заважала їй жити.

14-1

Дуже багато тут такого, коли мами народжують дітей позапланово, а потім не знають, що з ними робити. У нас у служінні серед молоді дуже багато підлітків по 15 років, а їхнім мамам 32-33 роки. Є дві родини, в яких мами залишили 14-річних дівчаток та поїхали кудись. Дівчата живуть самі, їм ніхто не дає їжу, ніхто не платить за школу, виганяють із дому за несплату оренди. Вони виживають самі.

У Кенії є традиція: у багатьох племенах хлопчику в 13 років роблять обрізання як знак виходу з дитячого віку. І це ціле свято.

Але якщо батьки хочуть зробити обрізання, коли дитина тільки народилася, роблять це в лікарні і всі ці процедури є офіційними, не обрядами.

Чи готові ви, щоб ваші діти вступили у кроскультурні шлюби?

Думаю, що після нашої історії ми не маємо права сказати дітям, що ми не готові. Завдання батьків – виховати дітей так, щоб потім, кого б вони не обрали, батьки мали сміливість довіряти цьому рішенню.

Мені багато хто раніше казав, що кроскультурний шлюб – це дуже важко. Але все залежить від нас самих і того, наскільки ми готові одне одного не змінювати, а приймати.

Ми розмовляли з іншими парами, і усвідомили, що конфлікти є абсолютно у всіх в сім’ях. Не важливо, чи це кроскультурний шлюб, чи ви в сусідніх подвір’ях народилися і виросли. Кожна сім’я – це різна культура. Плюс характер та темперамент впливають. Культура – це одна з і не основна відмінність.

Як ви познайомились з його батьками?

Напевно, це був один із моїх страхів. І не через сім’ю Кармена, а через те, що я знала про Кенію. А що коли я прийду, а мені скажуть на колінах кланятися батькам? Це практикують більше в Уганді, у Кенії – у племенах.

А якщо мені скажуть, що до батьків треба приходити лише у традиційному одязі та на голові кошик нести. А може, прийду до них, а вони влаштують випробування: “Насмаж моєму синові чапаті”. А я не те, що не можу, я не хочу цього робити.

15-1

Але Кармен завжди казав, що батьки в нього дуже прості люди. Я не могла зрозуміти, чи він мене заспокоює, чи правда, його батьки такі.

Але коли ми прийшли, я переконалася, що все так, як і казав Кармен. Тато дуже освічена людина, розпитував мене про історію України, про радянський союз, уже тоді про путіна. Загалом, він знав усі новини, що мене дуже здивувало. Тато розмовляє англійською. Мама не дуже. Але ми з нею мило посміхаємось і спілкуємося на суахілі. Має трьох братів. Двоє з них були там теж і сказали мені: Інна, холодильник там.

Якихось особливих традицій у них немає. Навіть щодо весілля, наприклад, це я своїм батькам говорила, що вони пропустили свій шанс на верблюда, бо за правилами Кармен мав за мене платити викуп (сміється). Чого ж ви дозволили відкупитися квітами та подарунками? Його батьки благословили нас, помолилися.

Ви відчуваєте велику різницю в менталітеті між вами та чоловіком?

Є різниця. Але я не знаю, вона в мене з Карменом чи в мене з Кенією. Мені здається, що він став мостом між мною та Кенією, бо його менталітет не зовсім традиційний.

Відчуваю різницю загалом між українцями та кенійцями. За моїми особистими спостереженнями, наприклад, українці набагато ближчі за менталітетом до кенійців, ніж американців.

Так? Цікаво, а в чому це виявляється?

Щирість нації, дружелюбність. Українці мало посміхаються, але дуже добрі люди: нагодувати, коли хтось заходить у будинок, колективна допомога, якщо хтось потрапив у халепу це українці – завжди будь ласка.

Американці завжди посміхаються, але нація закрита. У кожного є своя територія, треба дотримуватись дистанції між людьми. Навіть у магазині у черзі не можна підходити ближче, ніж на метр.

Я бачу, що українцям у Кенії служити та розуміти кенійців легше, ніж американцям.

Найбільша відмінність, напевно, у менталітеті українців та кенійців, як я зауважила, це волелюбність. Якщо українцям не подобається влада, вони її скидають.

Українці ніколи не постоять за ціною свободи слова і вибиратимуть свої права.

Кенійців зі шкільної лави вирощують так: щоб вижити, треба закрити рота, не мати своєї думки і підкорятися.

Чому в школі б’ють дітей ціпками? Якщо дитина дала відповідь не таку, як очікував учитель, то її б’ють. Тобто твоя думка має співпадати з думкою вчителя. Твоя думка має збігатися з думкою влади, твоя думка має збігатися з думкою поліції.

Поліції не можна заперечити. Кармен мене цього вчив. Коли на дорозі зупиняла поліція, як я поводилася зазвичай? Віталася та питала, за що зупинили. Я намагалася заявити про свої права. Кармен мене лаяв за такий підхід, пояснюючи, що для них у мене немає прав і не може бути. І якщо я про них хочу заявити, то мені обов’язково покажуть, що в мене їх немає.

Тут не можна лаятись, не можна свої права відстоювати. Підхід такий: люди не знають своїх прав, а влада завжди має рацію, з нею треба дружити.

Хоча я розумію, що свободу в Кенії не завжди можна застосувати, я вважаю, що наше (українців – ред.) розуміння правильне. Я не відмовляюся, а вважаю, що правильно боротися за свою свободу.

Чоловіка дуже часто питаю: чому досі у вас немає в країні революції, якщо таке відбувається?

На що він мені відповідає, що в цьому й різниця між українцями та кенійцями. У Кенії ніхто не стане на революцію, кожен шукатиме, що йому вигідно. Український народ виходить, помирає разом, бореться. І він бачить цю різницю.

Дякую за бесіду.

Пресцентр місії “Христос є відповідь”.

Thank you

We will definitely contact you.

Дякую

Ми з Вами обов'язково зв'яжемся

Спасибо

Мы с Вами обязательно свяжемся