“Маємо пам’ятати – Церква, яка сама в собі й для себе, поступово мертвіє”, – почесний директор місії “Голос надії” Микола Синюк

За плечима Синюка Миколи Петровича 35 років очолювання місії “Голос надії”. В інтерв’ю він розповів про історію становлення місії та досвід служіння з часів радянської України і до сьогодні. Поділився думками про сім’ю, сучасну церкву, про те, як залишатися вірним та долати виклики.    

1. Миколо Петровичу, поділіться трохи історією місії “Голос надії”. Особливо розкажіть про те, який духовний стан тоді був у тих, хто її створив: що переживали, про що молилися, як отримали відкриття від Бога? Якою була та молодь (думаю, що це були молоді люди), яка стояла у витоків місії?

Кінець вісімдесятих років минулого століття був ознаменований неординарною подією, а саме – святкуванням  «Тисячоліття хрещення Русі» у 1988р. Радянський уряд дозволив християнським спільнотам один рік проводити особливі духовно – просвітницькі заходи спрямовані на відзначення цієї події. Певною мірою це була відповідь Божа на молитви християн про відкриті двері для благовістя Євангелії. Це був загальний старт публічної проповіді Слова Божого. Саме тоді народжувалася ідея створення місії. 

Шлях офіційного становлення християнської місії «Голос надії» розпочався в березні 1989 року в радянській Україні. Хоча ідея її створення з’явилася набагато раніше. В кінці 80-х років молодь Луцької церкви, сповнена духом місіонерства, виступила з ініціативою почати євангелізаційну роботу за межами церкви. Перші масові євангелізації в Луцьку відбулися з нагоди святкування тисячоліття хрещення Русі — в будинку культури, парку імені Лесі Українки, на Замковій та Театральній площах. Зрештою, до євангелізаційної праці приєдналися багато церков області.

Пізніше було вирішено створити місію і об’єднати місіонерські групи та окремих місіонерів, які на той час самостійно працювали в багатьох місцях Радянського Союзу. 

Засідання щодо створення місії відбулося в березні 1990 року в домі молитви села Рованці. Директором місії обрали Миколу Синюка, заступниками — Петра Янюка, Віктора Наумчика, згодом — Євгена Мельничука, Павла Цвора. Серед ентузіастів створення місії були Віктор Наумчик, Ярослав Миронюк, Лариса Оніщук, Євген Абрамович, Володимир Середюк, Іван Чоботарьов (автор місійної емблеми), Михайло Радзивилюк, Сергій Лінник, Василь Пархотюк та багато інших. 

Справді так, це були посвячені ідеї Христовій молоді люди,  які горіли бажанням організуватися й спільним фронтом йти на руйнування атеїстичних твердинь СРСР. 

2. Місія “Голос надії” сформувалася в кінці 80-х на Волині. Зразу її діяльність поширилася на федерації росії. Розкажіть, яка сьогодні ситуація зі співпрацею у зв’язку з війною росії в Україні? 

Так склалося, що у дев’яностих роках минулого століття, дев’яносто відсотків місіонерів – посланців церков, працювали в росії, а саме – Карелія, Удмуртія, Якутія, Марій Ел, Татарія, Нижньогородщина, Сибір, Далекий схід… Велика кількість  нових церков у різних регіонах, сотні спасенних людей, тисячі тих, хто почули й сотні тисяч тих, хто отримали друковане Слово… На сьогодні активна місіонерська праця в росії призупинена з відомих причин. 

3.  Як під час війни змінився формат Місії? 

Не можна говорити про особливу зміну формату служіння, доречніше, мабуть, говорити про вплив війни на методи й способи донесення Слова до людей. Соціальний аспект – хліб і Євангеліє стали основними чинниками благовістя, а ще – служіння духовної підтримки  постраждалим від воєнних дій, сироти, вдови, поранені, капеланське служіння на передових рубежах…

Завжди, як у  час миру так і в час воєнної агресії, кінцева ціль – відкриття нових церков.

4.  35 років бути на чолі місії, тобто на передовій духовної боротьби. Що вам допомогло залишитися вірним? 

Ми були людьми, які стали свідками епохальних подій – розпад тоталітарної атеїстичної системи радянського союзу. Не бачу своєї особливої ролі у цей період часу – ми були тими, хто відповів на виклики часу, і думаю – відповіли гідно.

Жереб служіння, в тому числі – керівника місії, був не тягарем, а радістю, адже робити те, що любиш і хочеш, – це велика рідкість, а тому мені надзвичайно пощастило. На мою долю випав цей тягар від Господа, а Його тягар не важкий, оскільки Він завжди був і ніс це служіння разом з нами. 

Вірність Господа і Його слово – «Я з вами…» було підтримкою й натхненням у часи радості й у долинах плачу…

5. Найбільший виклик у діяльності місії і як ви його подолали?

Виклик на початку дев’яностих, про що ми згадували раніше, був продовженням виклику Великого доручення Ісуса Христа. Цей виклик залишається актуальним до сьогодні. Подолати його означає – принести Євангелію всім народам, адже Бог не користується тільки Своєю всемогутністю, але й Своєю справедливістю. Він дає шанс прийняти або відкинути слово про спасіння кожній людині. На сьогодні це не досягнуто, а тому не можна говорити про найбільший виклик і його подолання.

Щодо інших викликів, а саме – не завжди мали підтримку й розуміння зі сторони церков, служителів, батьків, – ми продовжуємо проходити й долати їх. «Але в цьому всьому ми перемагаємо Тим, Хто нас полюбив» (Рим. 8:37). 

6. Як Бог благословив служіння після випробувань? Поділіться історією Божої слави.

Історія слави Божої продовжується. Хтось сказав, що вік місії – це 20 років. Ми продовжуємо працю й служіння понад 35 років. Це реальна історія Божої слави!

7. Від чого залежить якість служителя: як бути вірним до кінця і, як каже Священне Писання, не полюбити душі своєї навіть до смерті? 

Про вірність до кінця можна говорити на прикладах тих, хто достойно його завершив, власне про наших попередників – Вільяма Кері, Давида Лівінгстона, Хадсона Тейлора, Івана Воронаєва, Густава Шмідта, Артура Берхгольца, Володимира Рихлюка, Лукаша Столярчука й плеяди інших героїв віри минулого й сучасності. “Тож і ми, мавши навколо себе велику таку хмару свідків, скиньмо всякий тягар та гріх, що обплутує нас, та й біжім з терпеливістю до боротьби, яка перед нами” (Євр.12:1).

Моє життя й служіння продовжується, а про вірність дорученій справі скажуть після закінчення земного шляху мої діти й онуки, зрештою й ви, шановні читачі, коли Господь продовжить життя…

8. Як би ви охарактеризували стан виконання Великого Доручення сучасною церквою в Україні?

Судячи з того, що пробудження, яке розпочалося на початку минулого століття й за оцінкою місіологів, продовжується до цього часу, Церква гідно продовжує місію свого Засновника й Голови  – Ісуса Христа. Проте це не означає, що все бездоганно й немає куди зростати у цій найголовнішій сфері служіння Церкви.

Інституалізація євангельських церков, акцент на соціальному служінні, заповнення власних потреб певною мірою пригальмовують процеси Великого доручення Ісуса Христа. Маємо пам’ятати – Церква, яка сама в собі й для себе, поступово мертвіє. Як приклад – у третьому столітті християнство у північній Африці. В результаті того, що церква замість місіонерства, євангелізації, захопилася внутрішніми чварами, на сьогодні на цих територіях домінує іслам, а християни складають менше 1% населення…

9. У вас велика родина: дружина і десятеро дітей. Як вам вдавалося поєднувати, балансувати між сім’єю і служінням? Поділіться мудрістю. 

Так, я маю благословенну сім’ю, 10 дітей, 53 онуки, 1 правнучку – в цілому з цієї точки зору – я щаслива людина. Дякую Бога за мудру й вірну дружину, Ніну Петрівну, дітей які розуміють і цінують місіонерське служіння, онуків, які продовжують справу служіння. 

Щоб не розриватися й не балансувати  в цьому потрібно любити сім’ю й любити служіння. Я не розділяю це на якісь особливі відсотки у часі, фінансах чи інших чинниках. Без успішної сім’ї не буде успішного служіння. Це взаємопов’язаний процес. Сім’я – це моя персональна відповідальність перед Богом, вона завжди в пріоритеті. Служіння – це те,  що неможливо успішно звершувати не маючи надійного тилу – сім’ї. А тому – ти маєш бути тут і зараз там, де виникає виклик – чи то у сім’ї чи у справі служіння. Це я називаю балансування або розподілом пріоритетів…

10. Що найголовніше порадили б молодим місіонерам?

Любити Бога, любити людей, бути готовим платити ціну…

Дякую за відповіді.

Прес-центр місії CITA.