Історії надії від місіонерів CITA

Незабаром Різдво – свято, що принесло на землю надію. У ту святу ніч, коли народився Ісус Спаситель, ангел звернувся до пастухів: “Не бійтеся, бо я звіщаю вам велику радість, яка буде для всього народу: для вас сьогодні в місті Давида народився Спаситель, Який є Христос Господь” (Лк. 2:10–11).

Вже багато століть біблійна історія Різдва надихає людей у кожну епоху – нести Радісну Звістку та ділитися тією надією, яку Бог подарував людству в Ісусі Христі.

Місіонери CITA у різних регіонах України продовжують цю місію: приходять до людей у їхній темряві й безвиході, несучи світло Божої любові. І Бог змінює долі. Кожен служитель має свою особливу історію надії – і з радістю ділиться нею.

СЕРЕД НЕПОТРІБНИХ

Женя. Знову тимчасово живе в дитячому притулку – прийомні батьки повернули її. У свої 17 років вона не раз різала вени і потрапляла до психіатричної лікарні.

В останній раз там її знайшли місіонери CITA. Життєрадісна і відкрита, вона не вписувалася в білі стіни для душевнохворих…

Бажаючи подружитися, вони приносили їжу, спілкувалися, молилися і обіймали дівчинку.

З поверненням до притулку стали приходити до неї в гості. А вона чекала своїх нових друзів, щоразу вибігаючи їм назустріч і падаючи в обійми.

Дівчина заспокоїлася, повернулася до улюбленого заняття – читання книг, і вступила до вишу. 

Навіщо робити собі боляче? Мимоволі задавалися питанням місіонери.

У розкритих венах дитини кричало послання до дорослого світу і все ще хоче бути почутим: «полюбіть мене», «мамо, тато – де ви?», «я просто хочу бути потрібною».

Через кілька місяців Жені виповниться 18, і своїм найкращим подарунком вона вважає  сім’ю, яка її полюбить.

ЧАС СПІВЧУВАТИ 

Дві жінки вийшли на зустріч місіонерам, коли ті приїхали на місце.

Втомлені війною, з ледь помітною посмішкою на обличчі і сумом в очах, вони дякували за турботу про них і, побачивши готовність гостей слухати, розповіли свою історію.

Про те, як були в окупації, про те, як наші звільнили їхнє село, але обстріли не припинялися. І про те, як снаряд влучив у їхню корову…

«А ось і всі наші, з Херсона», – озираючись, сказали жінки.

З будинку вийшли люди, і не стільки за продуктами, скільки, щоб хтось вислухав їх, щоб вилити той біль, який точив зсередини, біль від війни, тому що рана ще хто знає скільки буде загоюватися.

Пастор Віктор поділився, що з тих пір дві жінки постійно приходять на зібрання і радіє тому, що Бог змінює їхні серця.

ВІКНА З НЕБЕС

“Господи, як я буду зимувати, хто мені допоможе?” – у повному розпачі зверталася до Бога Лариса, жінка пенсійного віку, з Макарова, що на Київщині, ходячи по розбитій російськими загарбниками хаті та дивлячись на шматки стелі на підлозі та побиті шибки.  

В цей же час команда місіонерів поверталася зі служіння в селах області, де спілкувалися з людьми та складали списки потреб. 

Проїжджаючи по Макарову, звернули увагу на хату із побитими вікнами. На зустріч вийшла жінка – сумна, очі заплакані.

“Хочемо допомогти вам, – озвалися місіонери. – Поставити нові вікна в будинку”.

Через два тижні з виготовленими вікнами та бригадою працівників команда місіонерів повернулася до Лариси. 

“Виявилося, що в неї немає дітей. Разом із чоловіком вони вже на пенсії. Здоров’я немає, роботи немає, коштів немає. Суцільний розпач! Наш візит став для них як голос Божий з неба, що Він про них пам’ятає і ніколи не залишить”, – кажуть місіонери.  

ТІ, ХТО НЕСУТЬ НАДІЮ

Ясна Поляна. Село на Миколаївщині, якого немає на мапі. Всі хати на єдиній вулиці. 20 років тому там не жило й 200 людей…

Віддаленість від міста, похилий вік населення та відповідний стан здоров’я, а до того ще й війна, спричиняють велику скруту у мешканців, яким не вистачає найнеобхіднішого – продуктів харчування. Не живуть, а виживають. 

В такі села дістаються місіонери СІТА з продуктовими пакетами. Цього разу відвідали бабусю, яка розчулилась та зізналася: “Вас Бог послав, бо я тільки думала, як жити далі? Немає що їсти та й коштів немає, сиджу та плачу…”. 

Ледве стримуючи сльози, місіонерська команда дякувала Богу за можливість стати розрадою для таких людей та приносити надію в українські глибинки. 

ЯКЩО ВАЖКО, ЗВЕРНИСЯ ДО НАС 

Змучений за 16 років ігроманією Тарас у відчаї, тримаючись за голову, ходив по кімнаті, плачучи від безвиході і просив у Бога допомоги.

Залежність вкрала у нього сім’ю, здоров’я і «посадила» в боргову яму з кредитом у 250 тисяч гривень.

Раптом він звернув увагу на стіну, де висів християнський календар. Дрібним шрифтом прочитав: «Якщо тобі важко, зателефонуй нам».

За чашкою кави Тарас розповів свою сумну історію місіонеру CITA Андрію, який запропонував йому помолитися і звернутися до центру реінтеграції для звільнення від ігроманії.

Через три дні після цього Тарас вже став на шлях свободи, оселившись в одному з центрів допомоги залежним людям.

ІГОР 

Серед юрби безхатченків, які підходили за порцією їжі та гарячим чаєм під час вуличного служіння, стояла людина, брудними руками тримаючи тарілку та уважно, з усією серйозністю, слухала Євангеліє. 

Ігоря важко було не помітити за його зацікавленість до розповідей про Христа. 

Місіонери із Запоріжжя, запрошуючи його на недільне зібрання, не здивувались, коли він, такий відкритий до Бога, прийняв запрошення. 

Побувавши кілька разів у церкві, Ігор попросив відвезти його до центру відновлення, щоб звільнитися від залежності та почати нове життя. 

“Сьогодні Ігор у центрі реінтеграції та відновлення особистості, і дуже радий. Ми бачимо його успіхи у пізнанні Бога – він щиро шукає Його обличчя. У центрі допомагає на кухні”, – розповів місіонер CITA із Запоріжжя.

ЗНАЙШОВ БОГА… НА СМІТНИКУ

«Ісус вас любить», – сказав бездомному, простягаючи тарілку з парою від гарячого супу, місіонер Ігор. Чоловік, беручи свою порцію, посміхнувся і впевнено відповів, що знає про це.

Ігор подумав, що, ймовірно, він уже чув про Христа на подібних служіннях. Але виявилося, що бездомний Бога знайшов сам…на смітнику.

Тоді був звичайний «робочий» день бездомного. Як завжди, чоловік збирав вторсировину на звалищах міста. В одному з контейнерів він виявив новеньку Біблію… Читаючи її, бездомний зустрівся з Богом. З тих пір вона завжди з ним.

“Спілкування дало можливість будувати відносини з цією людиною. Я радію, що в житті цього бездомного засяяло світло Боже, тепер у нього є надія і майбутнє”, – радіє за свого брата у Христі місіонер.

ЖИТИ ДАЛІ 

“Тебе вже немає вісім місяців…а в мене жодного сумніву, що відремонтуєш”,- тримаючи в одній руці фотопортрет і повільно проводячи по ньому другою, ніби по рідним рисам обличчя загиблого на війні чоловіка, подумала Світлана.  

Перед нею скривлено лежали двері, що зірвалися з петель. Молода жінка не знала, що з ними робити: ще не звикла без чоловіка. Її Сергій був майстер із золотими руками. 

Повільно обійшовши поломку, Світлана обережно поставила рамку з фото біля ліжка, від якого їй віяло порожнечею, важко зітхнула і витерла сльози. Згадала – добрі люди на зустріч запрошували.

“Так, піду, душу відведу”, – знову подумки зібрала себе до купи Світлана і підійшла до гардеробу. 

На чергову зустріч у Тернополі в приміщенні церкви зібралися такі, як і вона, – вдови з невгамовним болем і з неясним розумінням, як жити далі. 

Тут вони знаходять розраду одна в одній і тут же при потребі отримують допомогу. 

Небайдужі люди прагнуть показати цим жінкам, що вони не самотні, і готові взяти участь у їхньому житті.   

Того ж вечора двері знову висіли на петлях, а Світлана раділа чи то відремонтованій поломці, чи присутності людини в домі? Радо пригощала майстра, брата з церкви, пирогом, а той пив каву, щось натхненно розповідаючи, та дякував за гостинність. 

Відтоді нерідко молоду дружину загиблого воїна можна побачити у церкві у спілкуванні. Крок за кроком вона повертається до життя.  

Більше історій від місіонерів CITA – на нашому каналі в Телеграмм.

Підготовлено прес-центром зі слів місіонерів “Христос є відповідь” в Україні.