Як виконується Велике доручення? Розповіді місіонерів з трьох країн

За даними Peoplegroups станом на 2024 рік, у світі налічується 12 263 етнічні групи – народи, які об’єднані спільною мовою та культурною ідентичністю. 

Серед них 7324 групи залишаються не досягнутими Євангелієм. Етнічна група вважається недосягненою, якщо менше 2% її населення є євангельськими християнами.

Понад чотири тисячі етносів (4206) з цих семи вважаються недосягнутими, але залученими, адже серед них реалізується стратегія заснування церков. 

Тоді, як більше трьох тисяч етнічних груп (3118) все ще залишаються недосягнутими і незалученими, оскільки там немає ані місцевої спільноти євангельських християн, ані зовнішньої церкви чи місіонерської команди, яка б здійснювала роботу із заснування церков. Це ті народності, де не чули імені Ісуса взагалі!

Українські місіонери, які знаходяться на довготривалих місіях понад 10 років, поділилися своїми думками і спостереженнями за тенденціями у виконанні Великого доручення в країнах свого служіння. 

Місіонерам були запропоновані два питання. Яка ситуація з виконанням Великого доручення Христа в їхньому регіоні? Та – яке б вони рішення запропонували?  

Отже, що відбувається в темі поширення Євангелія в Камбоджі, Кенії та Індії? Далі – з перших уст місіонерів.

Камбоджа: язичницький світ, який не чув про Христа

Понад 90% населення цієї країни на Південному Сході Азії – буддисти. В Камбоджі 28 етнічних груп, 20 з яких недосягнуті Євангелієм, а три – навіть незалучені.

“У наше прогресивне Інтернет-телевізійне 21 століття, третина населення Землі ніколи не чула Євангелія. Вони чули про християн, що такі існують. Так само, як ми чули про буддистів, що вони є. Буддисти є? Звичайно є. Що ви знаєте про буддизм? Ви хоч раз тримали в руках Трипітаку (священна книга буддистів)? Більшість християн відповість: “Ні! Не тримав і не збираюся!” Так само говорить ця третя частина населення Землі: мусульмани, буддисти, індуїсти, даосисти – загалом, багато хто з вікна 10/40, де живе найбільша кількість недосягнутих народів. Вони чули про християн, але вони нічого не чули про Христа”, – зазначив місіонер з Камбоджі Євген Євва. 

У Камбоджі є не те, щоб села чи міста, але регіони, де немає жодного християнина і жодної церкви.

Для розуміння ситуації з поширенням Євангелія в цій азіатській країні Євген навів класифікацію людей за ступенем обізнаності про суть Благої Звістки.

До першої відносяться ті, хто почули Євангеліє, зрозуміли його сутність, проаналізували і зробили вибір або позитивний, або негативний. 

Люди другої категорії почули Євангеліє, але не зрозуміли його суть і мають слабке розуміння Доброї Звістки.

Третя група – люди, які зустрічалися з християнами, мають поверхневе уявлення про те, хто такий Христос, хоча знають особисто декількох відроджених християн, які намагалися їм розповісти про спасіння.

Люди з четвертої категорії жодного разу не чули Євангеліє, але знають, що є християни та християнські церкви, але не знають, у що вірять християни, і ніколи не спілкувалися з ними про спасіння.

П’ята група – люди, які ніколи не чули ні про християн, ні про християнство. Хто такий Ісус Христос – вони не знають, їм жодного разу не свідчили про спасіння і про Живого Бога.

“Напевно, в країнах Європи та Америки немає людей з п’ятої категорії, а вдень і з вогнем не знайти людей з четвертої категорії, хоча дуже часто зустрічаються люди з третьої, особливо в глибинках.

Трохи не так в мусульманському світі. Там теж практично немає людей з четвертої та п’ятої категорій. Більша частина мусульман – це люди з третьої групи, дуже мало з другої і, може, кілька відсотків з першої.

Але ось найжахливіше – це люди з язичницького оточення. У Камбоджі я неодноразово зустрічав людей з п’ятої категорії, особливо в глибинці джунглів. Коли людей запитуєш: “Ви знаєте, хто такий Ісус Христос?” – вони відповідають: “Ні, а хто це?”. Таких людей, звичайно, не 50%, але їх досить багато, особливо у віддалених районах.

Більшість людей в Камбоджі, як, напевно, і в усій південно-східній Азії (Таїланд, Лаос, В’єтнам, Індія, Непал, Бірма, ін.) – це люди з 4 категорії. Вони знають, що є християни. Але про спасіння вони нічого не знають. 

Мало того, їхня релігія прямо суперечить основним принципам християнства. Наприклад, буддисти вірять, що Бога немає, є вічний всесвіт і переродження душ у ньому: вчора ти був комаром, сьогодні ти – людина, а завтра будеш квіточкою. До смерті ставлення поверхневе, мовляв, нічого, що помер: зараз людина, яка померла (друг, мати, брат, чоловік, дитина), може бути мурахою. Зате, якщо я наступлю на цю мураху, то не проблема, вона стане листочком, а потім – пташкою і колись, років через 200 або 500, а, може, через 2 млн. років стане знову людиною. Все залежить від того, якою вона була мурахою – доброю чи злою.

І ці люди не шукають Христа, Він їм не потрібен (як вони думають), у них своя замкнена система вірувань”, – поділився місіонер.  

Як розповів Євген, більшість місіонерів, які приїжджають у Камбоджу, залишаються у великих містах і мізерна кількість служителів їдуть у джунглі. Цьому є ряд причин.  

По-перше, у джунглях досі є села без електрики, води й доріг. Немає лікарень, шкіл для дітей місіонерів чи навіть елементарних зручностей – часом воду носять просто з річки.

Мова – ще одна перешкода: люди часто не знають навіть кхмерської, тож місіонеру доводиться вивчати кілька мов.

Загроза життю місіонера – третя завада. Більшість із цих неохоплених народностей – не буддисти, а анімісти, тобто вірять у духів, поклоняються їм і бояться їхніх проклять. І якщо місцевий шаман скаже, що в місіонері живе злий дух або що духи предків гніваються через його приїзд, то він може серйозно постраждати. 

У Євгена був подібний досвід. Під час проповіді його з помічниками оточили вороже налаштовані жителі на заклик шаманів, і лише втручання поліції допомогло уникнути трагедії.

Як же досягти недосягнутих в язичницькій Камбоджі?

“На жаль, у мене немає універсальної відповіді. Але я думаю, що найкраще – це молитися, щоб Бог дав можливість привести до Христа когось із місцевих цього народу десь на нейтральній території, а потім навчити, підготувати й відправити його вже як місіонера до свого ж народу. Та й загалом, вважаю, що зараз потрібно більше робити акцент саме на місцевих: мотивувати їх, навчати й відправляти у неохоплені місця Камбоджі”, – сказав Євген. 

Місіонер Євген вказує на ще одну проблему у досягненні людей Євангелієм: місцеві люди також не мають особливого бажання їхати “на край світу”, хоча він знаходиться в країні їхнього народження.  

“То що ж робити? Не знаю! Потрібно, щоб Сам Господь пробудив країну та її служителів. Тому слід молитися про пробудження, щоб Святий Дух торкнувся християн і спонукав їх іти туди, де є велика потреба, а не туди, де є перспективи зручного й облаштованого життя. Молитися про посвяту народу. 

Загалом, чим більше про це думаєш, тим сумніше стає, і справді лише Сам Бог може щось зробити. Саме тому, вважаю, що Христос прийде ще не скоро, принаймні не в нашому поколінні, адже ще є багато, дуже багато неохоплених народностей і ще чимало роботи для християн”, – підсумував Євген.

Кенія: 80% номінального християнства. В чому проблема?

У Кенії мешкає 69 етнічних груп. Серед них 45 ще не досягнуті Євангелієм, а 8 – навіть не залучені. Це майже 17 мільйонів людей із недосягнутих народів та понад пів мільйона представників незалучених етносів.

Як розповіла Інна Підгайна, місіонерка в Кенії з 2014 року, в країні майже на всі мови племен перекладене Євангеліє та записано на аудіо для неграмотних. Тому Кенія вважається на 80% християнською:  

“Але це номінальне християнство. Для багатьох племен віра в Ісуса – це як чергове марновірство. Ім’я Ісуса тут пролунало через масштабні євангелізації, але була втрачена частина учнівства, що означає – щодня бути з цими людьми. Тому люди, думаючи, що знають Євангеліє, насправді його не знають.

Багато хто тут скаже: так, я християнин, я ходжу до церкви. Але коли запитати: звідки ти знаєш, що ти спасенний? – люди не мають про це жодного уявлення”.

Інна вважає, що в Кенії втрачений аспект учнівства і нинішні місіонери борються з наслідками такого підходу в минулому.  

“З появою технологій деяким християнам було легше провести один масштабний івент, але не було вкладено часу у виховання учнів. Ті місіонери не приходили з ментальністю, що потрібно навчити й передати, як написано у другому посланні до Тимофія, тим, хто зможе навчити інших.
Сьогодні місіонери стикаються з наслідками так званого неповного Євангелія. Люди почули Ім’я Христа, для них навіть збудували приміщення церкви, але вони не навчені, не знають по-справжньому, у що вірять. Тому в Кенії дуже багато лжеучень, лжепастирів, які роблять бізнес на людях, лжечудес – і все це шкодить поширенню Євангелія.

Недостатня зосередженість саме на учнівстві з боку попередніх місіонерів особливо помітна, якщо враховувати, що в Африці все це переплелося з расовими відмінностями. Перші місіонери, які принесли сюди Євангеліє, були білі, заможніші, більш розвинені, ніж місцеві чорношкірі люди. Це все наклалося на колоніальні часи, коли біла раса, яка вважалася панівною, іноді не м’якими, а жорсткими методами змушувала людей вірити в Христа. Або ж ті, хто були рабами, мусили вірити лише для збереження або покращення власного життя. 

Аспект матеріальної допомоги також зіграв роль: коли сюди почали приїжджати так звані місіонери, особливо групами, то робити благодійні проекти було значно легше, ніж виховувати учнів. І в місцевих людей сформувався менталітет, що християнство – це коли приїдуть і щось дадуть.

З одного боку, це було добре: людей рятували від голодної смерті. Але з іншого боку, сформувався стереотип: “я слухатиму Євангеліє, якщо за це щось отримаю”. Люди йшли до Христа не заради Нього Самого і учнівства, а заради вигоди. І коли вони не отримували цього, то були розчаровані. Тобто люди покладалися не на Господа й Євангеліє, а на білу людину.

Це та проблема, з якою ми стикаємось щодня на нашій місії. Спілкуючись з іншими місіонерами, ми найбільше обговорюємо саме це: люди очікують матеріального більше, ніж шукають Христа. І коли ти не обіцяєш їм матеріального, а хочеш привести їх до Джерела – в тому числі й матеріального, – вони цього не хочуть. Вони не хочуть змінювати своє життя та слідувати за Христом.

Тут популярна “теорія процвітання”. Бо так легше: скажи – прийди до Христа, віддай десятину якомусь суперпроповіднику, на тебе покладуть руки, за тебе помоляться – і в житті все буде чудово. Але немає вчення про те, що потрібно залишити старий спосіб життя, змінюватися, освячуватися, що це твоя особиста історія з Господом.

Людям це не подобається: їм хочеться купити святу воду, щоб якийсь “помазаник” помолився за них, і це стало чарівною паличкою, яка в першу чергу принесе гроші. Через матеріальний аспект втрачається сама суть Великого доручення”, – поділился Інна. 

Місіонерка Підгайна І. пропонує, по-перше, повернутися до основ Великого доручення і мати насамперед у своїх помісних церквах фундаментальне вчення, засноване на Писанні, про те, що таке Велике доручення, і навчати людей виконувати його повністю.

По-друге, варто відійти від “мікрохвильового” християнства. 

“Місія стала певною мірою трендом. І, на жаль, люди готові їхати в короткі місіонерські поїздки та хочуть за короткий час отримати величезні результати. З появою соцмереж ситуація лише загострилася – з’явилося багато порівнянь. Одні говорять про масштабні євангелізації для сотень тисяч людей, а інші дивляться на це й думають: “А я сиджу в селі серед людей, які не знають англійської, за 20 років в мене покаялося три людини…”. І це вважається провалом. 

Комерціалізація місії і неправильне розуміння того, що таке результат місіонерської діяльності, призводить до того, що місіонери починають, догоджаючи іншим чи заради власного задоволення, шукати швидких результатів. Як наслідок проводяться масштабні проєкти, які по суті не мають впливу на життя людей”, – зазначаила Інна. 

Третім вирішенням питання досягнення людей і виховання учнів у Кенії Інна бачить у набутті фундаментальної місіонерської освіти.     

“Місцевим роздають гроші чи продукти, не навчаючи їх піклуватися про себе. Це все призводить до того, що люди не змінюються зсередини, вони не вчаться ходити з Ісусом Христом, а звикають до подачок. І коли запитають: “Хто хоче покаятися?” – звісно, піднімуть руку, бо знають, що наприкінці їм дадуть мішок кукурудзи. 

Місіонери не знають цих нюансів, тому що часто вони приїжджають непідготовленими. Місцеві знають: ці “білі” поїдуть, приїдуть інші, і поки новачки не розберуться в їхній системі, ними можна скористатися. І це проблема не місцевих, а відсутності бачення й стратегії у самих місіонерів, які не хочуть вчитися.

Люди, які їдуть на довгострокову місію, мають бути підготовлені у сфері міжкультурної роботи, мати належну богословську освіту.

Бачу, що в міжнародних місіях присутній певний “християнський расизм”. Люди думають, що лише тому, що вони приїхали з більш заможної країни, вони білі, то тепер можуть навчати місцевих, не маючи при цьому ні духовної, ні світської освіти, не знаючи ні англійської (у нашому випадку), ні суахілі. Просто: “Я такий молодець, приїхав в Африку, і тепер мене всі мають слухати”. Але це може бути згубним для людей, адже можна навчити і неправильних речей. А за це ми відповідальні перед Господом”, – підсумувала місіонерка.

Індія: спрагла земля чекає місіонерів 

В Індії, яка потрапляє у вікно 10/40, проживає 2145 етнічних груп, що складає майже 1,5 мільярди людей. З них 1,3 млрд. недосягнені етноси, які формують 1862 групи! А більше 39 мільйонів індійців вважаються взагалі незалученими. Люди поклоняються 33 мільйонам богів, а про єдиного живого Бога Ісуса Христа тут знає лише 3% населення. 

Місіонерка Оксана проживає в Індії 14 років, розповіла, як поширюється Євангеліє в регіоні її служіння – Бангалор, штат Карнатака, південь Індії.

“Апостол Фома у часи першої церкви приїжджав саме на південь Індії та свідчив про Ісуса Христа. 

У містах багато людей хоча б раз чули ім’я Ісуса. Але в індійських селах штату Карнатака люди не знають не лише про Ісуса – вони навіть ніколи не бачили білої людини. Євангеліє тут дуже потрібне. І досі місіонери їздять по селах і показують фільм “Ісус”, після перегляду якого люди каються.

Люди звертаються до Ісуса тоді, коли вже все перепробували й нічого не допомогло. Він – їхня остання інстанція. По допомогу люди приходять у церкву.

Ми закликаємо тих, хто потребує зцілення від невиліковних хвороб, звільнення від нечистих духів, тих, хто має великі борги, звернутися до Ісуса, прийняти Його як Господа і Спасителя. Люди отримують відповідь – з якою б проблемою вони не прийшли. Своїми очима я бачила, що 90% людей отримували своє чудо.

Ми бачили, як люди звільнялися від чаклунства, зцілялися від раку, СНІДу. Якщо хтось не міг одружитися чи вийти заміж – їм це вдалося. Якщо була проблема з фінансами чи неможливо було знайти роботу – все вирішувалося на їхню користь. Ми бачимо надприродну руку Божу й завжди говоримо людям: киньте Богу виклик. Якщо Бог реальний – Він допоможе”, – поділилася Оксана.

У Південній Індії значно більше людей знають про Бога, але тут діє “Non-conversion bill” – заборона навертати людей в інші релігії. Якщо за проповідь Євангелія тут дають один рік тюрми, то за навернення у християнство – 15 років.

“Наш штат знаходиться на кордоні між тим штатом, де переслідують і страчують за Христа, і тими штатами, які вважаються християнськими.

Наприклад, у сусідньому штаті є церква, де кожної неділі збирається 100 000 людей. А на північ від нас – інший штат, де вбивають за Христа. Нещодавно там за проповідь Євангелія заарештували пастора. Два місяці тому надіслали відео звідти, де іншому пастору відрізали стопи й руки, щоб він не міг ходити проповідувати й тримати Біблію”, – розповіла Оксана.

Як іноземка Оксана не може відкрито проповідувати, але їй все одно вдається це робити, вона веде жіноче та дитяче служіння. Лише коли з’являються представники державних служб, вона змушена ховатися.

“Ми не можемо часто кудись іти й багато проповідувати. Але у нас є люди в церкві, і ми заохочуємо їх бути руками, ногами, устами Ісуса Христа, щоб благовістити у своїх місцевостях. Так і наповнюється церква. Я вдячна Богові за те, що за проповідь Євангелія у нас лише арештовують, можуть побити за Христа, але не вбивають. Мого свекра та мого чоловіка арештовували багато разів”, – поділилася місіонерка.

Багато людей не можуть собі дозволити їсти двічі на день. Іноді місіонерські програми харчування – це їх єдиний прийом їжі за день. Люди живуть без води, не мають коштів навіть на елементарні ліки. Скрута, безвихідь допомагають зростати їхній вірі і вони отримують надприродні відповіді від Господа.  

Оксана з чоловіком та всією індійською Божою сім’єю моляться про те, щоб збудувати велике приміщення церкви. Зараз недільні зібрання проводяться у чотири потоки, на де на кожному присутні до 800. 

Майже кожної неділі одне із зібрань відвідують представники поліції. Але Оксана вже дякує Господу за їхнє покаяння, як це вже сталося раніше з двома жінками-поліцейськими. Тепер вони – сестри у Христі й відвідують церкву.

“Ми будуємо нашу церкву вже близько восьми років. І щоразу нам потрібно отримати 25 дозволів. Одного разу, коли ми отримали всі дозволи, окрім двох, державні органи не дозволили під’єднати воду і санвузли в приміщенні церкви. Уявляєте, церква без туалету і без води! А ще коли багато дітей!

Ми збудували дуже багато церков у селах штату, але дуже й дуже прагнемо мати власне приміщення, де б ми всі могли збиратися разом, бо чотири потоки – це дуже виснажливо для пасторів. А ще щоб ми могли послужити ще більшій кількості людей.

Серед усіх переслідувань і бідності в Індії є можливість проповідувати Боже слово, показувати Божу любов. І я в усьому бачу руку Божу. Тут люди дуже сильно потребують Євангелія. Моліться за них і за нас!”, – підсумувала місіонерка.

Третя частина населення Землі ще ніколи не чули імені Ісуса Христа. Більшість з цих народностей проживає у вікні 10/40, де працює, за різними даними, від 3 до 10% місіонерів зі всього світу. 

В Камбоджі існують цілі регіони, де язичники не знають, хто такий Ісус Христос, вірять в реінкарнацію і питання смерті розглядають поверхнево. Якщо їхати туди місіонером, то прийдеться прийняти реалії відсутності цивілізованих умов для життя, особливо в джунглях. Крім того, вивченням однієї кхмерської не обійтися, швидше за все, прийдеться вчити мову певної народності. Життя місіонера може перебувати під небезпекою: анімісти і шамани можуть вдатися до непередбачених радикальних дій, якщо сприймуть місіонера як загрозу. Як благовістити в Камбоджі? Діючі місіонери роблять ставку на підготовку місцевих проповідників, які після зміцнення у вірі могли б працювати в своїх регіонах.   

Кенія хоч і вважається на 80% християнською, але місіонери стикаються з проблемою номінального християнства. Причина – не приділено гідної уваги вихованню учнів Христа. Масштабні євангелізації і короткострокові місії не вирішують питання виконання Великого доручення. Більше того, довгострокові місіонери борються з наслідками поверхневої роботи з людьми. Люди в Кенії можуть ходити в церкву, але нічого не знати про спасіння. Якщо їхати туди місіонером, то краще на довгий термін, маючи фундаментальну богословську освіту та бути обізнаним з культурою цього народу, а також бути готовим до тривалого і глибокого процесу – виховувати учнів, які б могли навчити і передати іншим. 

Індія – найбільша за чисельністю населення у світі, але в ній про Ісуса знають 3% із 1,5 мільярди. 33 мільйони богів, яким поклоняються місцеві люди, заважають навертатися до Живого Бога. Але в безвихідних ситуаціях, коли вже всі варіанти спробувані, люди звертаються до Ісуса Христа, і в 90% отримують своє чудо: звільнення від чаклунства, зцілення від раку, СНІДу тощо, погашення величезних боргів і т.п. Переживаючи силу Божу, люди стають посвяченими послідовниками Христа, Його свідками на всякому місці. Не зважаючи на утиски з боку органів влади і закони штатів, люди проповідують Христа і церкви наповнюються новонаверненими. Але там досі є велика потреба в місіонерах, які б приїхали розділити побут з місцевими та служили б їм заради спасаючої Доброї Звістки.     

Прес-центр місії CITA.