Вдови: суспільство має почути біль зламаних сердець

23 червня міжнародна спільнота відзначає День вдів як привід нагадати суспільству про становище найуразливішої категорії людства та їхніх дітей, що залишилися без чоловічої опори.

Що відбувається в світі з жінками, які залишились без своїх годувальників? Що відчувають жінки, які втратили своїх чоловіків на війні в Україні, і чи чує їх суспільство сьогодні?
Який приклад ставлення до вдови залишив нам Христос? Як ми, суспільство, можемо розділити з вдовами їхній невимовний біль втрати коханих людей?

Вдови у світі

285 мільйонів. Саме така кількість вдів у світі за офіційною статистикою. Кожна десята з них знаходиться за межею бідності.

Особливо утиснутими є вдови, які проживають в країнах з економікою, що розвивається. З втратою чоловіка жінка втрачає і свої громадянські свободи.

В деяких країнах Африки та Азії вдови піддаються фізичному, сексуальному та психологічному насиллю, не мають права на спадщину та позбавлені можливості працювати, їх не вважають повноцінними членами суспільства.

Вдови обмежені у правах на власність, через що залишаються без житла. Обставини нерідко змушують їх шукати неофіційну роботу в якості домашніх прислужниць, займатися жебрацтвом або проституцією.

В Індії налічується близько 40 млн. жінок, які з різних причин втратили чоловіків. Внаслідок чого 15 тисяч опинились на вулиці.

Жахливий ритуал спалювати вдову разом з покійним чоловіком існував до 18 ст. в Індії, коли британський місіонер Вільям Кері домігся заборони цього похоронного звичаю.

В низці країн вдів змушують брати участь в принизливих та небезпечних ритуалах: наприклад, пити воду, в якій омивали тіло небіжчика. Подекуди похоронні церемонії включають статеві акти з родичами померлого, збривання волосся та нанесення шрамів.

В деяких культурах вдов вважають проклятими. Так, в Танзанії сотні літніх жінок, здебільшого – вдов, були вбиті за звинуваченням в чаклунстві.

Вдови в Україні за часи війни

Оксана, Надія і Тетяна. Овдовілі молоді жінки, які планували життя зі своїми чоловіками…Не судилося – війна забрала коханих у 2022 році.
Тепер вони вчаться жити із болем утрати.
Оксана: “В тебе відібрали твоє майбутнє, твої мрії. Вранці прокидаєшся і знову, неначе в прірву падаєш”.
Надія: “Дуже важко усвідомити, що це про мене, про моє життя. Досі не розумію, де тепер моє місце і місце моєї дитини? Як далі існувать? Не скажу, що я лежала пластом, але відчувала на м’язах, що ніби придавлена плитами. В перший місяць не пам’ятала, як мене звуть…”.
Тетяна: “Я дуже намагаюся відчути хоть щось, окрім того шаленого болю, тієї безодні, в якій живу…Ніби стираю себе. Бо тієї мене вже немає, вона загинула разом з ним”.
“Чого ти його туди відправила? Мабуть, грошей хотіла? Чого ти страждаєш? Ти ж кошти отримаєш за нього! Тобі потрібно швидше відпустити…”.
Такі репліки дружини загиблих воїнів нерідко чують від суспільства замість співчуття. Їхній біль вартий хоча б без упередженого вислуховування, адже разом зі своїми чоловіками вони поховали частину себе.
Жінки з сумом говорять, що суспільство не готове, а іноді навіть і не хоче розуміти і підтримувати їх.

Ставлення Христа до вдови

“Побачивши, що Його матір і учень, якого Він дуже любив, стоять поруч, Ісус промовив до матері: «Жінко, ось твій син». І учневі: «Це твоя мати». І учень узяв її до себе, і жила вона потім у нього” (Ін.19:26-27).

Нам відомо з висновків медичних досліджень, що саме переживав Ісус, розп’ятий на хресті.
В тих несамовитих болях Він знав, що мати, яка на той момент вже була вдовою, незабаром залишиться і без свого Первістка, який за єврейськими традиціями, мав піклуватися про овдовілу матір.
Перебуваючи в передсмертній агонії Ісус знайшов в Собі сили та передав для подальшої турботи Марію Іванові, “учню, якого любив”.

Піклування християн про вдів (з розповідей служителів)

“Бажаємо будувати довгострокові відносини з такими жінками”, – говорить Андрій, служитель церкви в Тернополі.

Для дружин загиблих воїнів і матерів, що втратили синів на війні, служитель з командою проводять зустрічі з концертною програмою, частуванням та спілкуванням.

На загальних зустрічах у жінок не запитують про особисте, але будь-яке питання закінчується сльозами і згадуванням про коханих. Андрій каже, що змушений змінювати тему, хоча і розуміє таку реакцію.

Вже на індивідуальних зустрічах тих, хто сам бажає поговорити, відкритися, служителі вислуховують стільки, скільки треба.

Нерідко незахищеним жінкам церква пропонує догляд за дітьми, допомагає вирішити побутові проблеми та виконати чоловічу роботу по дому.

“В першу чергу, такі жінки потребують, щоб їх хтось вислухав. По-друге, це духовно-психологічна допомога, а також проведення тематичних майстер-класів з огляду на інтереси учасниць. Ми хочемо, щоб такі люди могли відчути, що церква прагне їх підтримати”, – ділиться служитель.

Віктор, пастор церкви на Миколаївщині, вважає, що саме вдови, особливо літнього віку, потребують лагідного ставлення до себе: вони люблять поговорити завжди радо діляться своїми переживаннями, а це потребує уваги і співчуття.

У багатьох вдов діти чи онуки захищають Україну, тому їм стало ще важче як матеріально, так і морально. З такими бабусями треба разом молитися, заспокоювати, бо багато плачуть.

“Морально їм дуже важко, вони незахищені, самотні. Їм потрібна підтримка хоча б у тому, щоб вислухати і дати відчути, що вони потрібні. Ми намагаємося бути їм друзями”, – поділився Віктор.

Це наш спільний біль

Звичайно, вдова загиблого краще за будь-кого зможе зрозуміти жінку, що понесла ту ж втрату. Але це не відміняє факту обов’язкової участі в житті таких жінок з боку суспільства. Такі вдови тепер навколо нас і їх немало. Чи йдеться лише про допомогу коштами від держави або громадських організацій?

Суспільству варто усвідомити, що їхній біль – це спільний біль всіх українців, адже їхні кохані віддали своє життя за Україну.

Першими, хто може прийти на допомогу, стати підтримкою і дати надію, – церкви, де чуйні серця людей підкажуть, як можна зарадити болю втрати таким жінкам і допомогти їм продовжити життєвий шлях.

Підготовлено пресцентром CITA.