Місіонерство і церква в сучасності: розповідають місіонери CITA 

Місіонер без Церкви неможливий, як і Церква без місії. Місія – це серце Церкви, її фундамент і призначення. Саме в Церкві зростає і формується місіонер під наставництвом служителів. У свою чергу, місіонер несе Євангеліє туди, де його ще не чули, засновує нові громади, виховує пасторів і служителів. Так утворюється живий цикл, у якому ці дві ланки – місіонер та церква – взаємозалежні. 

Як сьогодні, в умовах війни, відбувається співпраця між місіонерами та помісними церквами в Україні? Про це свідчать служителі місії CITA з Харківщини, Миколаївщини, Запоріжжя та Тернополя..

«Коли стало важче — робити довелося більше. Але й поле Боже стало ширше», – місіонер та пастор Сергій Тюріков, Харківщина. 

Як змінилося ваше місіонерство під час війни?

Якщо коротко — навантаження зросло. Додалося роботи, стало більше людей, які мають потребу — як у духовній, так і в практичній допомозі. Але ми сприймаємо це не як тягар, а як Божу можливість: поле Його розширилося, і зросло коло людей, які ще не чули Євангелії. Роботи стало дуже багато — але це добра робота.

Як ваша церква підтримує місіонера під час війни?

Як тільки зросла праця, Бог став рясніше благословляти. Фінансово, у проектах, у ресурсах. В основному працюю з молоддю з інших областей — це хлопці та дівчата з чистими серцями. Вони щиро служать, без нарікань, з готовністю роблять все, що потрібно. За реалізовані проекти я звітую перед церквою, люди з громади підтримують ідеї з благовістя.

Як ви бачите співпрацю між церквою і місіонерами під час війни?

Необхідно більше об’єднуватися, ставати злагодженішими, адже виконання Великого доручення – наше спільне завдання. Саме через місіонерське служіння до церкви прийшло багато нових людей. І хоча саме місіонеру часто доводиться і опікуватися ними, але я стараюся вчити церкву робити це разом.

Як ви поєднуєте служіння пастора і місіонера? 

Божа благодать багатогранна. І якщо Бог дав мені два служіння — пастора й місіонера — значить, дає й силу звершувати їх. Якщо буде Його воля, можливо, згодом з’явиться й третє. Але важливо, щоб було посвячення і поклик. 

Я виховую молодших служителів як пастор, будую особисті відносини з церквами. Знайомлюсь з молоддю, обов’язково дякую їхнім батькам, служителям у їхніх церквах. Бог дав так, що я маю їхню повагу. І тих, хто приїжджає до нас трудитися, я намагаюся приймати як батько — ділячись всім, що маю від Господа, щоб їм було легко й радісно служити.

Праці дуже багато. Ми щодня проводимо по кілька заходів, інколи з ранку до вечора. Молодь репетирує навіть уночі. Один вихідний на тиждень — це максимум. Батьки допомагають їм фінансово, але всі службові, транспортні, організаційні питання — на мені, з Божою допомогою.

Також займаюся землеробством — і більшу частину заробленого вкладаю в служіння. Бог благословляє. Стосунки з церквами щороку оновлюються, з’являються нові партнери, нові знайомства, нові співпрацівники.

Про труднощі

Сестри, які співають у селах по 30 разів на день, час від часу потребують відновлення голосових зв’язок. Поки відновлюють голоси, то проводимо дитячі заходи. Молоді хлопці, які організовують дитяче служіння, – розвантажують, носять важке, – перевантажують спини, то їм потрібна після цього реабілітація. 

Служіння триває постійно, і для його продовження потрібна постійна фінансова підтримка.

«Бог поруч із тими, хто на межі: місіонерська відповідь на виклики війни», – місіонери Геннадій та Альона Голота, Миколаїв. 

Як змінилося наше місіонерство під час війни?

До війни ми служили в тюрмах, колоніях, військових частинах, лікарнях, наркологічних центрах, у СПІД-центрах. Займалися служінням серед безхатченків, вдів, сімей у складних життєвих обставинах. Це продовжується й зараз, але з деякими змінами.

Нині в наркологічних клініках і лікарнях дуже багато військових, які проходять реабілітацію. Раніше це були здебільшого цивільні залежні, а зараз — переважно військові, часто з важкими пораненнями. Це змінило характер нашого служіння: зосереджуємось більше на душепіклуванні — спілкуванні, молитві, читанні Слова Божого.

Ми допомагаємо не лише словом — надаємо їжу, одяг, шукаємо житло для військових, коли вони виписуються. Буває, що поселяємо їх при церкві на місяць-два або шукаємо варіанти серед віруючих, хто міг би тимчасово прийняти. Також допомагаємо речами, продуктами, запрошуємо в церкву. Почали служити й їхнім сім’ям — дітям, дружинам, родичам. Це теж служіння душепіклування: іноді їм потрібна проста увага, чай, бесіда, добре слово. Телефонуємо, підтримуємо. Виїжджаємо й на ротації до військових, проводимо євангелізації. Їдемо не з порожніми руками.

Окремо відкрили новий напрям — служіння в дитячій онкології. Щомісяця возимо туди питну воду (в Миколаєві її нема з початку війни), іноді шукаємо кошти на ліки.

Як церква підтримує нас як місіонерів?

Церква надає нам великий автобус, коли є потреба. Раз на місяць ми веземо до дитячої онкології близько 500 л води. Також автобус виділяється для поїздок по гуманітарну допомогу, наприклад, до Одеси. Пальне оплачуємо самі, але сам транспорт — це велика допомога.

Автобусом також користуємось, коли служимо у в’язницях, наркологіях, лікарнях, у селах, вдовам, сиротам, малозабезпеченим. Окрім цього, церква частково підтримує фінансово — щомісяця виділяються кошти на три поїздки в колонії. Інші витрати покриваємо з місіонерських пожертв і власних коштів. Молимось, щоб Бог благословляв.

Церква молиться за нас, підтримує морально, дає можливість навчатися. Ми самі оплачуємо навчання, але маємо доступ до викладачів і участі в конференціях. Дорогу на конференції оплачує церква. Ми з чоловіком нещодавно закінчили курс пасторського служіння в Євангельському теологічному університеті.

Коли проводимо щосуботи служіння для залежних людей, церква виділяє кошти на частування. Також двічі на рік, коли роздають продуктові набори, ми беремо їх для вдів і нужденних.

Як ви бачите співпрацю церкви й місіонерів у поширенні Євангелія?

Слава Богу, наша церква є «виїзною» — ми не сидимо на місці, щомісяця виїжджаємо служити по селах. У нас є графік — п’ять сіл, де ми постійно служимо. Нещодавно додалося ще одне село недалеко від лінії фронту — ми їдемо туди вперше. Люди там чекають на слово Боже і мають багато потреб.

Ми мріємо, щоб церква активніше долучалася до служіння військовим. Наразі в церкві дуже мало охочих їхати до військових або на ротації. Для нас, капеланів, це звична справа — ми служили військовим ще до війни.

Також хотілося б, щоб у церкві активніше розвивалося соціальне служіння — зокрема годування безхатченків, євангелізація серед них, опіка над вдовами (не лише тими, хто в церкві), допомога людям з інвалідністю. Ми стараємось охопити якомога більше, але обмежені у фінансах. Однак ми нікого з них намагаємося не залишити без уваги.

Служіння під час війни: свідчення місіонера CITA Ігоря Піменова із Запоріжжя. 

З початком війни ми активно долучилися до діяльності, отримуючи допомогу від місії.

На самому початку повномасштабного вторгнення росії в Україну ми перебували в Бердянську (Запорізька область). Після його окупації разом із нашою церквою евакуювалися до Запоріжжя, де й продовжили служіння. Тут ми тісно співпрацюємо з місією “Христос є відповідь”, а також нас підтримує помісна церква.

Наша діяльність на базі церкви охоплює багато напрямків:

• Євангелізаційні намети – встановлюємо їх у людних місцях, відповідаємо на духовні питання людей, молимося за них.
• Очні клініки – організовуємо безкоштовні огляди для різних категорій людей в місті.
• Служіння дітям – проводимо дитячі заходи, клуби, зустрічі. 
• Вулична євангелізація – свідчимо в лікарнях, транспорті, на вулицях міста, годуємо безхатченків.
• Служіння військовим – надаємо духовну і практичну підтримку.
• Допомога ВПО – знайомимося з переселенцями, запрошуємо їх на очні клініки та до церкви, надаємо гуманітарну допомогу.
• Поширення Євангелії – роздаємо місіонерські газети, духовну літературу, Нові Завіти.

Підтримка з боку церкви

Церква активно долучається до нашого служіння: надає духовну і молитовну підтримку, а нашим дітям – можливість служити в недільній школі, допомагає організовувати різні заходи: очні клініки, євангелізації, дитячі свята, поширює разом із нами християнську літературу.

Я бачу співпрацю між місіонерами і церквою як відкритість серця служителів до місійної праці. Люди приймають місіонерів у своїх громадах, цінують їхнє свідчення та досвід, молитовно підтримують. Ми вдячні Господу за служителів, які йдуть назустріч, приймають нас, відкривають двері церков і свої серця.

“Під час війни ми по-іншому почали служити людям”, – місіонер Андрій Васенда, Тернопіль.

Як змінилося ваше місіонерське служіння під час війни?

Наше місіонерство змінилося радикально. Ми по-іншому почали служити людям — з урахуванням нових реалій, у яких опинилася Україна. Соціальним служінням ми займалися ще до війни, але зараз змінився як формат, так і цільова аудиторія.

Зокрема, ми почали активне служіння військовим у шпиталях, а також проводимо зустрічі для дружин і матерів загиблих воїнів. Піклуємося про внутрішньо переміщених осіб (ВПО) та інших людей, які постраждали внаслідок війни.

Через воєнні дії нам довелося навіть частково змінити команду, адже багато служителів виїхали за кордон.

Як ваша церква підтримує місіонерів під час війни?

Наша церква підтримує нас максимально. Ми відчуваємо молитовну підтримку, а також ресурсну допомогу — як у реалізації соціальних проєктів, так і в особистому служінні.

Як ви бачите співпрацю між церквою та місіонерами у воєнний час?

Церква і місіонери — це єдине ціле. Місіонер не може існувати поза церквою, він має бути її живою частиною. І водночас церква має бачити місіонера як свого посланця та підтримувати його.

Сьогодні, під час війни, потреб значно більше, ніж раніше. Тому важливо, щоб церкви, місії та християнські організації об’єднували зусилля. Так ми зможемо ефективніше служити людям і поширювати Боже Царство — навіть у найважчі часи.

Прес-центр місії CITA.