Кроскультурний шлюб: українець і гагаузка в Киргизстані

“Потрібно навчитися жити в новій культурі з урахуванням цієї культури і привнести туди не традиції і правила, а сутність самого Христа”, – сім’я місіонерів у Киргизстані.  

Андрій і Катя – пара, яка створила сім’ю на перетині трьох культур. Адже він – українець, а вона – гагаузка, вони разом живуть і служать у Киргизстані, куди приїхали через тиждень після весілля 12 років тому. 

Сьогодні вони офіційно громадяни Киргизстану. У 2019 році відкрили і ведуть церкву, багато часу приділяючи служінню дітям, підліткам, молоді.    

Як спрацював метод інтернет-знайомств і чому Катя не поїхала місіонером до Африки? Яку супутницю життя шукав Андрій і що визначило його вибір? Як міжкультурні стосунки впливають на характер і служіння та як спрацюватися, якщо і чоловік і дружина лідери? А ще – які страви їдять у Киргизстані та які давні традиції ще мають місце в цій азіатській країні? 

Як ви познайомилися і опинилися в Киргизстані?

Андрій: Познайомилися ми з Катею восени 2011 року на сайті знайомств “Invictory”.

До знайомства з Катею у мене були стосунки з сестрою в Україні, але вони нічим не закінчилися. До Киргизстану я поїхав сам у 2009 році після закінчення місіонерської школи в Донецьку. 

Я зіткнувся з проблемою: менталітет у Киргизстані дуже сильно відрізняється від слов’янського. Було важко побудувати якісь стосунки, хоча особливо я не шукав їх. Мені складно було уявити себе з дівчиною з місцевої культури. 

З іншого боку, з України ніхто не хотів їхати в Киргизстан, а я хотів залишатися на місії. 

Хтось із нашої команди місіонерів порадив мені сайт знайомств на “Invictory”. 

Я на той момент взагалі не вірив, що так можна з кимось познайомитися. Але зареєструвався, спілкувався з кількома сестрами і з деякими бачився. 

Через деякий час я зрозумів, що для того, щоб побудувати сім’ю, потрібен серйозніший підхід, і для пошуку людей зі схожими поглядами вказав усі критерії у своєму профілі на сайті. 

І ось уже тоді написала мені Катруся.

Ви вказали “місіонерство”?

Андрій: так, “місіонерство”, “робота з дітьми”.

Катя: Зараз я розповім, що ти вказав (сміються).  

Я прийшла усвідомлено до Бога в 21 рік. У мене не було мети одразу виходити заміж або зустрічатися з кимось. Мені хотілося дізнатися більше про християнство, але було якось незручно про це в церкві говорити, бо були молодші за мене люди, які багато знали про Бога, і мені здавалося, що я погано виглядаю на їхньому тлі. 

І на сайті “Інвікторі” зареєструвалася саме з метою спілкування з християнами. 

Але в процесі помітила, що сестри чомусь не спілкувалися, не відповідали на мої повідомлення. Довгий час я не була на цьому сайті, а пізніше познайомилася з одним братом, ми з ним бачилися, але стосунки не склалися, після чого я вже не хотіла ні з ким знайомитися.  

У мене була мета – поїхати в Африку на місію, для чого я працювала менеджером кол-центру і збирала гроші. Тоді я мешкала в Кишиневі (Молдова). Я дуже хотіла бути місіонером. Здобула економічну освіту, щоб фінансово себе забезпечувати для цього. Потрібно було отримати лише благословення батьків. 

Одного разу я молилася про стосунки: “Господи, ти знаєш, що я не вмію вибирати. Я виросла в невіруючій сім’ї, я просто хочу, щоб Ти мені Сам дав, ось прямо прибери всіх, щоб мені ніхто не пропонував зустрічатися, тому що я гублюся. І дай мені того, який буде любити Тебе”. 

У мене спочатку були високі критерії, але я їх усі перекреслила. Для мене залишилося найголовнішим – щоб він робив добрі справи з чистим серцем, без лукавства. Я забула про цю молитву і продовжувала готуватися до поїздки в Африку. 

Мені запропонували на тому ж сайті знайомств “Invictory” подивитися критерій “Африка”. Тоді я подумала, що шукати треба брата у Христі, бо якщо зі мною щось трапиться в Африці, то він точно захистить. 

Андрій, так вийшло, вказав, що живе в Зімбабве і виховує трьох дітей. Прочитавши, подумала, що це сироти. Це був жарт, але я клюнула.

А чого ви так пожартували? 

Андрій: Ні, це був не зовсім жарт. Насправді я виховував трьох дітей, яких ми з колегами забрали з вулиці. 

А щодо Зімбабве чому так вирішив? Сам був з України, а жив у Киргизстані, я подумав: напишу в опції “Україна”, але я не живу там! Якщо я напишу “Киргизстан”, а я не з Киргизстану. Думаю: напишу Зімбабве. Назву цю жартома, звісно, вибрав. Думав, не повірять, що я в Африці живу. А Катя повірила. 

Катю, ви написали йому перша?

Так, я писала: як там в Африці, як діти? Але про Африку він мені нічого не розповідав. Він весь час схиляв мене на спілкування як сестра з братом. А я поставила бар’єр, тому що в мене була мета – Африка і жодних особистих знайомств. 

Андрій: Але вона посміхалася.

Катя: Посміхаться, я посміхалася, але весь час думала: як людина, яка на місії перебуває, ні з ким не зустрічається?  Думала, що це підступ. 

Ми спілкувалися вже близько місяця, коли він жартома запитав: “Ти хочеш, щоб я прилетів до тебе?” А я жартома відповіла: “Звичайно”. 

Через деякий час він показав мені квитки в Молдову, які він купив, щоб прилетіти до мене на зустріч. Я тоді просила своїх сусідок по квартирі показати мені на карті, де знаходиться Киргизстан. 

Андрій: Мені здавалося, що наші стосунки розвиваються.

До цього я зустрічався з сестрою в Алма-Аті, але зрозумів, що у нас немає спільних інтересів, а спілкуватися просто так я не хотів. Я шукав людину, з якою можна було б побудувати стосунки. 

Катруся мене зачепила тим, що вона вже була на коротких місіях, я цього шукав, це мені говорило про те, що вона жила самостійним життям, працювала, без допомоги батьків, тобто мала сформоване мислення. 

Я розумів: щоб не було потім розчарування, мені потрібна була поруч людина самостійна, сестра, яка переїхала б до Киргизстану. 

У процесі спілкування я хотів познайомитися з її церквою, з батьками, побачити, яка вона в тому середовищі, де живе, тому перед Різдвом купив квитки. 

Після поїздки в Молдову ми поїхали в Україну, побували в церкві, у моїх батьків. 

Там я їй освідчився, у січні 2012 року. Після Катя поїхала в Молдову, а я полетів до Киргизстану. 

Звідти вона намагалася зі мною спілкуватися, а я був уже налаштований будувати стосунки і просто так спілкуватися не хотів. Так їй і сказав: або будуємо стосунки, або розбігаємося. Запропонував їй спочатку приїхати в Киргизстан на коротку місію.

Катя: Я планувала це влітку зробити, а був лютий. 

Тоді ж він запропонував узяти піст і молитися про терміни. В той же час у Молдові мені запропонували хорошу й високооплачувану роботу. І водночас хлопець (Андрій – ред.) мені був симпатичний і подобався.

Ми стали молитися. І так вийшло, що за два тижні закрили кол-центр, де я працювала. 

Вдома мене батьки благословили на стосунки з Андрієм. У мене вийшло купити квиток, я не переживала навіть за житло. І в мене залишалася можливість повернутися додому в разі чого. 

1 березня 2012 року я прилетіла до Киргизстану. Андрій мені обіцяв, що я приїду на два місяці, і він мене буде фінансово підтримувати. 

В Україні ви не відповіли Андрію “так”?

Катя: Виходить, я сказала “так”, але не була повністю готова. Так, мене влаштовувало все, але заважав негативний досвід. Андрій сказав, що хотів би, щоб я була його дружиною, а мені потрібно було ще час подумати. 

Андрій: Ми служили окремо. Основна мета була в тому, щоб Катя подивилася, як живеться в Киргизстані, і вже прийняла рішення: або вона переїжджає до Киргизстану, і ми одружуємося, або ж вона їде, і ми припиняємо стосунки. 

У процесі у нас виникали труднощі, і навіть мовний бар’єр. Вона начебто говорила російською, але вона у неї була якоюсь своєю. І, звісно, труднощі у стосунках, які потрібно було вміти будувати як чоловік і жінка. Мене особливо ніхто не вчив цього. 

Але мені подобалися її внутрішні цінності як особистості, її віра в Господа, любов до Бога, готовність служити, самостійність. Це було важливіше, ніж культурні відмінності. 

Ми одружилися 1 вересня 2012 року в Бердянську (Запорізька область в Україні). 

Уже після цього в нас був медовий тиждень у Туреччині, звідки ми одразу полетіли до Киргизстану. 

Яку різницю ви відчули в культурних моментах? І чи була вона взагалі? 

Катя: Андрюша переживав сильно, як я увійду в місцеву культуру в Киргизстані. Йому пощастило: гагаузи схожі зі східною культурою. Їхні культурні цінності, традиції настільки подібні до місцевих, що мені навіть здалося, що я повернулася до себе в село. 

Гагаузи – це певна гілка тюркського народу. Киргизстан, Азербайджан, Казахстан до цієї групи належать. У них навіть мови мають схожий корінь. 

Розкажіть, які є сімейні цінності в культурі гагаузів? 

Катя: У нас немає розлучень, це вважається ганьбою. Чоловік у нас має бути вищим за жінку в усіх поняттях. Дітей виховує жінка, чоловік забезпечує. Він удома не готує і не прибирає. 

До речі, коли я побачила, що Андрій прибирає в домі, мені було незручно, а з іншого боку, це було добре, бо так можна чітко розділити обов’язки по дому. 

Жінка-гагаузка може працювати, але й вільна залишитися вдома, чоловік не буде проти. У дітях виховують повагу до батьків, до старших. Ми на “ви” звертаємося до батьків і досі. 

Якщо в кімнаті двоє чоловіків, то жінок чи маленьких дівчаток у жодному разі не повинно бути там же. Жінки не повинні встрявати в чоловічу розмову. Жінки подають до столу і йдуть із кімнати. 

Дуже сильно цінується – показати себе, своє багатство перед сусідами і родичами. 

У тебе може бути в домі тільки вино і бринза, але ти маєш обов’язково показати, що в тебе найкращі весілля або похорон. 

Як у вашій культурі роблять пропозицію руки і серця? 

Катя: У нас два варіанти є: з калимом і без. Якщо без калима весілля, то значить, наречену перед цим вкрали, хоча це було за згодою обох. 

А з калимом – це договір. Чоловік має забезпечити домом, а всім, що в домі, має забезпечити дружина. 

У мене тато був дуже серйозний щодо колима. Він хотів зятя-гагауза, уже все розписав…а тут – українець.

Андрію, а як вас виховували, я так розумію, мама вас навчила готувати і прибирати?

Я ріс у 90-ті, один у мами, до того, як потрапив у християнство, я не був свідомою людиною, залежав від наркотиків і алкоголю. Покаявся у 2003 році, жив у реабцентрі, потім там же став керівником, для мене прикладом став мій пастор. 

Три роки я жив самостійно. Ми самі і готували, і прибирали, і прали. Там і навчився. 

Що вам було складно прийняти з культури Каті?

Була проблема: моя дружина постійно говорила, що вона гагаузка. А для мене поняття нації не таке гостре. Ви ж знаєте, що українці над молдаванами трохи жартували. Навіть у християнському середовищі, коли до нас у церкву приїжджали молдавани, я теж над ними жартував.

Я виріс в агресивному середовищі, де нам доводилося виживати. Навіть у церквах в Україні в нашому регіоні люди один над одним іронізували. І це не тому що вони не любили, а це якось природно було, це навіть було схоже на прояв любові і якоїсь близькості.

Катя: А в нас у культурі таке неприйнятно. 

Андрій: Я з нею жартую, а її ніби це ображає. І говорила постійно мені, що вона гагаузка. Та скільки можна? Я їй: ти вже не гагаузка, ти в Киргизстані. 

Сам я відношу себе більше до культури царства Божого. 

Що ви вважаєте ключовим у міжкультурних відносинах? 

Андрій: Я вважаю, що наш шлюб через те, що ми походимо з різних культур, нас дуже збагатив. Моя дружина дуже сильно доповнила мене, мій світ дуже сильно змінився завдяки їй.

І водночас я на неї вплинув позитивно. Коли ми почали одне одного приймати, то навчилися брати хороше одне від одного. І це дуже сильно мене змінило, я зміг відкрити для себе ще цілий новий світ: її сильні сторони, у неї вища освіта, багато мов знає. Видно, що людина готувалася на місію.

Катя: Для мене чоловік, зважаючи на культуру, в якій я зростала, – той, хто тільки приносить гроші, а наприклад, грати з дітьми чи ні, – як захоче. Андрюша інший. 

Він часто мені каже, що я маю сказати йому, у чому потрібна його допомога. І це мені було дуже складно прийняти. Я досі з цим борюся. Навіщо говорити, думала я, невже ти сам не бачиш? Для мене мої прохання до нього виглядали так, ніби я йому скажу, то принижу його. Гагаузи так не роблять. 

Розкажіть про ваше служіння в Киргизстані

Ми вже 12 років перебуваємо в Киргизстані, тому наша місія була різноманітною. За весь цей час ми спочатку намагалися допомагати в різних проєктах і церквах: реабілітаційні центри, господарська робота, соціальні напрямки, після приїзду Катрусі з’явилося і дитяче служіння. 

У 2019 році ми почали нове зібрання, отримавши благословення від інших служителів, для підлітків і дітей.

Наскільки легко служити в Киргизстані як у мусульманській країні?

У Киргизстані є різні національності, але здебільшого всі відносять себе до мусульман. 

У нас є розуміння цілісної місії, тобто, коли ми робимо щось для суспільства, покриваємо потреби людей, які відкриті до Бога. 

У нашій місцевості непросто бути християнином, якщо людина, наприклад, киргиз чи дунганин, то для неї це буде як зрадити місцеву культуру і традиції. Відповідно не кожен із них готовий на це йти, навіть якщо вони цікавляться християнством.

У нашому зібранні немає великої кількості людей, і серед них є і киргизи. 

Великого руху в церквах немає, на вулицях проповідь Євангелія офіційно заборонена, але дозволена діяльність у межах будівлі церкви. 

Киргизстан більше нагадує світську країну, покарання за євангелізаційну діяльність поки що немає, але намагаються обмежувати. А з іншого боку, вони розуміють, що радикальне мусульманство теж для них неприйнятне. Якщо людина прийшла свідомо до євангельської церкви, то до неї запитань серйозних не буде з боку держави, скоріше, від родичів. 

Які сімейні традиції в киргизів?

Катя: Сімейні традиції пов’язані з правилами, давніми обрядами. Обрізання, крадіжка нареченої – досить поширені. Але останніми роками тут намагаються боротися з цим. Жінок у Киргизстані утискають. Наприклад, якщо чоловік поводиться щодо жінки агресивно, то захистити її дуже складно.

Сім’ї багатодітні, для них четверо дітей це небагато. Як правило, жінка займається домашніми справами, чоловік працює. Коли дівчина вийшла заміж, то попервах вона як невістка повинна наглядати за будинком, вона обов’язково носитиме білу хустку на знак того, що вона щойно вийшла заміж. Молода пара має якийсь час пожити з батьками. Молодший син із сім’єю залишається при батьках. 

Деяких дітей можуть віддати бабусі з дідом, щоб їм не було нудно на старості, зазвичай віддають старшу дитину, так роблять здебільшого в селах. 

Тут не всі добре заробляють, тому й дітей віддають, щоб їхати на заробітки, чим займається близько 15% населення. 

Як впливає спільне служіння на стосунки в родині? 

Андрій: Ми обидва служимо, причому Катруся не менше, ніж я. У неї свої проєкти, у мене свої. Ми обидва лідери і тому нам доводиться притиратися. Але водночас це радує. 

У моєму розумінні дружині необхідно теж служити, не просто сидіти з дітьми і займатися будинком. Я завжди хотів бачити поруч людину, яка служитиме зі мною. І тому я намагаюся всіляко, що можу робити, щоб моїй дружині було легше, займаюся забезпеченням якихось глобальних питань. 

Катя: Дійсно, ми обидва лідери. Мені дуже допомогла освіта. Менеджер за професією, працювала довго в рекламі, а значить із людьми.

У Киргизстані після того, як ми одружилися, Андрій сказав мені, що якщо я готова не працювати, він забезпечуватиме сім’ю. Але якщо я захочу працювати, то він би хотів, щоб я працювала не в тягар, але знайшла роботу до душі.

У культурі гагаузів жінку не питають, хоче вона працювати чи ні. Якщо треба, вона працюватиме, а якщо ні, то сидітиме вдома. 

Такий підхід чоловіка мене мотивував шукати і знайти себе, тоді мені було 28 років. Я почала працювати з дітьми, і всі знання, які мала з юриспруденції, управління, я почала практикувати. 

Якщо буде Богу завгодно, і живі будемо, може, я ще отримаю другу освіту на викладача англійської мови. 

Це теж мій чоловік мене підштовхнув. У нас є навчальний центр, і в чоловіка виникла ідея, щоб я працювала в цьому центрі викладачем. 

До цього я викладала дітям на слабкому рівні для того, щоб залучити їх до церкви. 

Пропрацювала в центрі викладачем три місяці, і Андрій пішов ще далі – запропонував мені зайнятися репетиторством. 

У Киргизстані настільки легко з роботою! Наприклад, тебе не питають про наявність диплома. У нас у Молдові з цим великі проблеми. Якщо ти не дипломований фахівець, тебе можуть ще й оштрафувати за незаконну діяльність. Будь-який держслужбовець або викладач має володіти державною мовою. У Киргизстані немає таких вимог. 

Завдяки такій свободі я розкрилася, і почала працювати репетитором, вирішивши, що частину свого часу я віддаватиму євангелізації, а частину – викладанню приватних уроків. 

Ми живемо у двоповерховій будівлі, на другому – наш будинок, а на першому поверсі ми ведемо служіння, і діти на уроки англійської приходять до мене. 

Конфлікти у вас частіше виникають в служінні чи в побутових питаннях? 

Катя: Мені здалося, що частіше на рівні служіння. Андрійко неконфліктний щодо побутових питань. Я намагаюся, звісно, тримати будинок у чистоті, їжу готувати тощо. Але навіть якщо я не встигаю або не роблю чогось, то знаю, що конфлікту не буде. А от щодо служіння… так, ми можемо конфліктувати. 

Ієрархія, яку Бог встановив, – чоловікові голова Христос, дружині голова чоловік. Як ви справляєтеся з цим у служінні?

Андрій: Ми намагаємося розуміти, що чоловік повинен любити дружину з позиції того, щоб служити, а не з позиції панувати, тоді все працює добре. 

Я не вважаю, що в нас в служінні якісь є конфлікти. Думаю, що в нас більше конфліктів побутових і богословських.

У Катрусі більше понять справедливості, дисципліни. У мене: треба служити, любити, покривати. 

І поки ми навчилися одне одного розуміти, були, звісно, конфлікти.

Усе-таки спільне служіння допомагає зміцнювати сім’ю чи було б краще, якби служив хтось один? 

Катя: Це залежить від характеру і виховання людини. Тому що в служінні ми стаємо дуже правильними, нас хвалять треті особи, і нам подобається більше служити, адже ми все робимо на благо. 

Але, ми повертаємося знову в сім’ю, де ми вже не працівники в служінні, а сім’я. І ми можемо користуватися цим, щоб домогтися свого. 

Тому спільне служіння – це і плюс у тому, що ми знаємо свої сильні сторони і ми можемо швидше дійти до тієї мети, яку ми окреслили. А десь це мінус – вдома ми можемо продовжувати розбирати питання, які не розібрали в служінні.  

Тому мудрість полягає в тому, що, знаючи свої вразливі місця в сім’ї, ми можемо так само служити в любові та прийнятті, як і в служінні або в роботі, тоді ми зможемо зробити разом набагато більше, ніж нарізно, об’єднавши спільні дари й можливості для розширення Божого Царства.

Андрій: Буде краще, якщо, звичайно, люди будуть разом служити, щось робити разом, тоді є більше спільного. 

Коли в людини вдома одне, а вона служить за межами дому, і дружина чи чоловік не залучені до служіння, стосунки можуть ускладнюватися. Так, стосунки залежать від людей і від їхнього сприйняття, їхньої культури, від того, наскільки вони розуміють одне одного. 

Після того, як ми започаткували нове зібрання, і в нас з’явилося бачення церкви, сформоване нами разом, без впливу когось зі сторони, то стало легше служити. Адже в церквах різні вчення можуть бути на тему сім’ї: чи правильно, чи ні, щоб дружина служила, чи їй потрібно бути вдома і займатися дітьми. Або тебе женуть служити, мотивують, але не особливо дбають про те, щоб у тебе в сім’ї було добре. 

Іноді взаємини в церкві та служінні не зовсім скоординовані з тим, що відбувається в сім’ї. Але в нас концепція спільного служіння як сім’ї.

Розкажіть про місцеву кухню киргизів. 

У Киргизстані поширено їсти в кафе. 

Бешбармак – це основна страва у киргизів, м’ясо з тістом. Це така нарізана локшина упереміш із кінським м’ясом. Можуть робити з ковбаси теж. Усе залежить від того, для кого готується страва. З тіста роблять локшину, варять бульйон на м’ясі, кидають туди локшину.

Для найбідніших людей найпоширеніша їжа – це гарячий коржик і чай. Якщо до цього є сметана, то це вже вважається повноцінним сніданком. 

Вони люблять, щоб у них було до столу ягідне варення в піалочці. Це найдешевший варіант. 

Боорсок ще є така страва, яку готують у киплячій олії. Це схоже на пончики, страва вважається обов’язковою на столі.

Люблять шашлик, готують його з баранини, з неї ж готують плов і димляму. Димляма – схожа на рагу – з картоплі, капусти, болгарського перцю, баклажанів. Готують страви в казані. 

Плов тут теж одна з основних страв. Ще є самси або манти. Самси – це ті самі манти, тільки смажені. 

У країні є також вплив китайської кухні. 

Наприклад, поширена страва лагман – це вермішель, тільки вона вручну тягнеться, відбивається, і потім до неї готується підлива. 

Ми їмо таку їжу в кафе, бо вона там дешевша. 

Що б ви порекомендували місіонерам, які мають намір створити міжкультурну сім’ю?

Андрій: По-перше, посвячення одне одному має бути. Потрібно вибирати людину не тому, що вона тобі сподобалася, гарна, але людина з глибинними цінностями, яка хоче служити, вибирає любов до Бога.

Коли людина на місії, це стає великою перевагою, тому що ми сформувалися поняттями своїх церков.

Наприклад, я мешкав у Бердянську, там у мене була своя церковна культура. Мимоволі в іншому місці я почав би відтворювати щось подібне до того, що я бачив у своїй церкві.

Але це не завжди добре, і навіть у більшості випадків погано, бо там, в іншій культурі, ти не зможеш збудувати те, що бачив у церкві. І ось якраз можливість служити десь не з такою, як ти, людиною, відкриває можливість не зациклюватися на якихось рамках та культурних особливостях, особливо християнських, а розуміти, що ти маєш навчатися як місіонер жити в тій культурі, в яку потрапив.

Ти маєш навчитися жити у новій культурі з урахуванням цієї культури. І привнести туди не просто якісь традиції та правила, а сутність самого Христа: любов, Добру звістку, але вже зовсім в інших традиціях. Міжкультурний шлюб сприяє цьому.

Розуміючи, що моя дружина інша, я навчився її розуміти, і водночас навчився більше розуміти тих людей, з якими живу в чужій для мене культурі.

Катя допомогла мені побачити, що ту культуру, в якій я жив, треба залишити, як і я їй казав, що треба залишити свою.

Культуру легше змінювати, коли ти поруч із людиною з іншого культурного середовища. Навіть якщо йдеться про різні деномінації: наприклад, Катя з баптистів, а я – п’ятидесятник. Ми різні, але в той же час ми християни і навчилися приймати один одного.

Спочатку мені було складно, а потім я зрозумів, що через церковні культури, в яких ми виросли, ми намагаємося людей у рамки загнати, вибудувати для них певні бар’єри.

Здатність приймати інших людей, християн, дає можливість по-іншому дивитися на Христа, на християнство, на спільне служіння. Це розвиває.

Катя: Коли я виїжджала до Киргизстану, один із пастирів прочитав такий біблійний вірш: Дізнаються, що ви діти мої, з того, що маєте любов один до одного.

Це як відповідь на мої запитання щодо християн з реабцентрів, я про них нічого не знала. Єдине, що мені сказали, що вони дуже ревні християни. Я зрозуміла, що якщо зациклюватимуся на другорядному, то ми не зможемо з’єднатися один з одним як віруючі. Якщо першорядне – це Христос і любов одне до одного, то все інше зійдеться.

Я думаю, що якщо міжнаціональна пара вирішила бути разом, їм необхідно любити один одного, приймати, бо культуру неможливо вийняти зсередини, вона залишиться.

А ще дуже багато молитись і молитися весь час, не через те, що погано чи важко, бо на місіях не легко, іноді дуже складно, адже сім’я сама по собі – це вже місія. Але на нас дивляться як на приклад і потрібно відповідати.

Дякую за бесіду.

Пресцентр CITA.