Кроскультурний шлюб: мексиканець та українка на Юкатані

“В нашому випадку ми не мали жодних кроскультурних конфліктів, тільки конфлікти характерів”, – подружжя місіонерів Сервантес.  

Люіс та Валентина, 20 років місіонери в Мексиці, живуть і служать на полуострові Юкатан, де досі мешкають нащадки племені Майя.

Валентина до цього була в повному служінні в Україні протягом десяти років, свої останні чотири роки викладала у Львівській богословській семінарії давньогрецьку мову та богослов’я.

Разом заснували місію La Casa de Santidad, де Люіс є старшим пастором і вчителем однойменної церкви. 

В інтерв’ю подружжя Сервантес розповідає про культуру мексиканців, знайомить з поняттям “мексиканський католицизм”, сім’я ділиться про труднощі проповіді Євангелія мексиканцям та як їм живеться в кроскультурному шлюбі. 

Як ви потрапили в Мексику? Розкажіть історію свого знайомства. 

Валентина: Я родом з України, з Житомирської області, але останні чотири роки перед від’їздом до Мексики жила у Львові. 

В 1999 році повернулася з Канади, де вчилася на бакалавра богослов’я, і почала викладати в Україні. 

До речі, пізніше я здобула ступінь магістра з богослов’я в Уельському університеті у Великій Британії. 

В 2003 році я познайомилася з Люісом в онлайн чаті “Богословські дискусії” за тиждень до мого 30-річчя. Моя сім’я потім зізналася, що вони молилися, щоб Господь на мій день народження подарував мені чоловіка, бо по українським стандартам я вже була “старою дівою”.   

В наших церквах вміють створити тиск і змусити відчути себе неповноцінною, практично інвалідом,  якщо ще незаміжня в такому віці. По сьогодні мені дівчата пишуть з проханням помолитися і кажуть, що їм вже 24 (!) роки, а вони ще незаміжні і переживають за свою долю. Сподіваюся, що зі зміною покоління такий підхід в Церкві теж зміниться. 

Ми з Люісом довго спілкувалися онлайн, постилися і молилися, шукали Господа, познайомили наших пасторів. 

Пізніше Люіс прилетів в Україну і через п’ять днів ми одружилися. 

По одруженню продовжували шукати Господа і запитувати Його, де нам будувати своє життя. І за внутрішнім свідченням, а також за складеними обставинами ми зрозуміли, що нам потрібно починати спільне служіння в Мексиці. 

Як ви втрималися до 30 років і не вийшли заміж? Певне, у вас було якесь відкриття від Бога? Поділіться.

До Бога я прийшла зі світу, коли мені було 20 років. На той момент мені здавалося, що я вже прожила чи не півжиття, так як вела дуже гріховний спосіб життя.  

В 20 років я закінчила Житомирський педагогічний університет і переді мною постало питання: що я робитиму далі? Дивлячись на себе, я не хотіла продовжувати так жити, адже я знала, що знищую своє життя. На той час моя мама вже була християнкою і я дуже добре знала свідчення дії Євангелія в нашій сім’ї: зцілення, Божу благодать.

Моя мама розповіла про біблійний коледж в Коростені (Житомирська область). Я знала, що якщо я покаюся, то точно буду служити Богу. Так нас виховували: якщо за щось берешся, роби на повну або взагалі не починай. В жовтні 1994 року я вже вчилася у тому біблійному коледжі. 

Пам’ятаю, що в серпні того ж року я докурила свою останню цигарку в своїй кімнаті, попросивши Бога, щоб вона була дійсно останньою. Стала на коліна і промовила свою особисту молитву покаяння. 

Тоді ж я попросила, щоб Господь закрив моє серце від закоханостей, щоб я не жила в очікуванні чоловіка до того часу, коли я зустріну того, з ким об’єднаюся.  

Не скажу, що протягом років до зустрічі з Люісом, у мене не було закоханостей чи зацікавленості. Все було, як у нормальної людини, але кожного разу я знала, що це не воно і протистояла всім захопленням. 

Пам’ятаю, мені вже було 29 років, я викладала в університеті у Львові, і один брат, спостерігаючи, що багато дівчат приходять у відчай від того, що довго не можуть вийти заміж, йдуть у світ і вагітніють, щоб мати дитину або виходять заміж за невіруючого, думаючи, що приведуть його в церкву, поцікавився, як мені вдається залишатися радісною і активною, будучи без пари. 

І я відповіла, що для цього треба бажати Бога набагато більше, ніж чоловіка, тому що він не заповнить серце жінки, порожнечу в її душі, не виконає її покликання. Відтоді це порада, яку я завжди даю дівчатам. 

Як ви, Люіс, відчули, що перед вами “вона”, коли познайомилися з Валентиною? 

Справа в тому, що ми особисто не знали одне одного. Тому в моєму випадку не було так, що я побачив і впізнав. Ми познайомилися тоді, коли я готувався стати пастором. 

Мій пастор мудро рекомендував мені, так як я готувався до пасторського служіння, одружитися, щоб уникнути багатьох спокус і випробувань. Але він говорив про це, вже маючи для мене кандидатуру. 

Я підключався на онлайн-чат богословських дискусій, щоб практикувати англійську і вивчати Слово. Я вважав, що якщо мій пастор американець, то Бог хоче, щоб я знав англійську. Але у Бога був зовсім інший план. 

Коли ми з Валентиною познайомилися в цьому біблійному чаті і почали спілкуватися особисто, я зрозумів, що Бог відповів на мою молитву про дружину. Вона була викладачем, мала біблійну освіту, і я зрозумів, що Бог так все влаштував, щоб я зміг з нею познайомитися. 

Наскільки відмінність культур має значення у стосунках?

Люіс: В нашому випадку ми не мали жодних кроскультурних конфліктів, тільки конфлікти характерів. 

Коли я вперше прилетів в Україну за п’ять днів до одруження, хоча я не знав мови, ніколи раніше не був в цій країні, моє знання про Україну було дуже поверховим, але з того моменту, як я став на українську землю, я закохався в Україну. 

Україна мене дуже вразила всім: і мовою, і культурою, і традиціями. Звичайно, як віруючі, ми не всім традиціям слідуємо, а в традиції, які не протирічать Слову, я закохався. 

Як відбувалася ваша, Валентино, адаптація в Мексиці?

Було важко. Мексика, Латинська Америка – зовсім відмінний світ, якого я абсолютно не знала. Хоча до Мексики я була в різних країнах: вчилася в Канаді, Британії, тобто я не можу сказати, що приїхала з України, нічого не бачивши. 

Так, я народилася і виросла в селі, там же ходила до школи, а потім жила у великих містах – в мене не був дуже вузький культурний досвід.

Але в Мексиці зі мною стався абсолютно культурний шок. По-перше, Мексика – це симбіоз культур. До цієї пори в Мексиці існує більше 60 мов та мовностей. 

Місцева культура створена із багатьох індійських племен. Колонізація “згребла” їх всі в одну країну і назвала Мексикою. Штат від штату різниться дуже, таке враження, що кожен з них – різна країна. 

По-друге, тропічний клімат – вологість до ста і спека. Також – місцеві люди, які нікуди не поспішають, запізнюються на годину-дві, а то і на три. Якщо, наприклад, призначити зустріч о 9 ранку, то в цей час в кращому випадку вони можуть тільки в душ піти. 

Крім того, мову я абсолютно не знала і не чула. Вперше почула, коли Люіс з України телефонував своїм батькам. Після одруження 1,5 року ми спілкувалися англійською. 

Через те, що Господь дав мені таку благодать – я дуже люблю людей і мені легко будувати стосунки – я почала спілкуватися, як могла, з усіма. Перші місяці мені не подобалася іспанська мова. Але від моменту, коли в нас вдома почалася група по вивченню Біблії, яка переросла в церкву, за 1,5 року я опанувала цю мову і вже говорила, вчила і проповідувала іспанською. 

Труднощі в шлюбі виникали на тлі нашого з Люісом різного виховання з дитинства. Я навчена так, що ми все вміємо робити, а якщо не вміємо, то навчимося. Люіса виховували по-іншому – мають спеціалісти виконувати свою роботу. І коли мені хочеться, щоб щось було зроблено вже зараз, то зустрічаюся з його підходом – треба спланувати цю справу.

Як роблять пропозицію про одруження в Мексиці?

Люіс: Як такої традиції немає. Сам чоловік вирішує, яким чином він хоче це зробити. Багато хто, наприклад, запрошують співаків виконати коханій серенаду. 

Після пропозиції дівчина повідомляє свою сім’ю і вони зустрічаються з сім’єю нареченого. Вирішують про церемонію вінчання в церкві, до якої належать. 

Як в Мексиці ставляться до сім’ї?

Люіс: Для мексиканців сім’я – це дуже важливо. Наша культура наполягає на сімейній єдності. Все обертається навколо сім’ї. Коли приходять вихідні – обов’язково вся сім’я у зборі. Всі дні народження святкують всією сім’єю. На особливих подіях (випускний, народження дитини) теж обов’язково має бути вся сім’я. Коли хтось в лікарні, доба за добою там буде сидіти майже вся сім’я. 

Багатодітні сім’ї чи ні – залежить від місцевості – десь 6-7 дітей – це норма, а десь до трьох – така ситуація в розвинених індустріальних містах. 

Як в культурі Мексики виховують дітей?

Люіс: Цінності дітей тут, як і скрізь, залежать від цінностей і віри батьків. 

Основа виховання – це школа. Влада наполягає, щоб діти отримували освіту. Чимало є поселень в Мексиці, де через брак інфраструктури і технологій батьки не можуть відправляти дітей до школи. Це віддалені від міст регіони. 

Також через економічні труднощі молодь вимушено залишає школу, щоб працевлаштуватися. 

Валентина: Мексика – країна, що складається з багатьох індійських культур. Тому тут католицизм “індійський”, він не сконцентрований на Христі, не є християнською релігією. Вони кажуть, що вони католики, а нас називають християнами. Місцеве населення себе християнами не вважає. 

Центром мексиканського католицизму є діва, яку вони називають Гваделупе. Історію про неї придумали колонізатори, щоб упокорити індійське мислення під католицизм. Історія полягає в тому, що ніби був чоловік Дієго, якому явилася у видінні смугла діва, тобто жінка індійського походження. 

Цей же, так званий, мексиканський католицизм змішаний із залишками індійських культур, які зосереджені на культі смерті. Тут існують різні форми поклоніння смерті. Культ має назву “Ла санта муерте”, тобто “Свята смерть”. 

Це відкритий окультизм, коли його символом виступає смерть з косою, його навіть носять як підвіски на шиї. “Домовляються” з цим духом. Збуваються те, що вони просять, але в сім’ю натомість приходить чимало трагедій.

Ще одна форма, як проявляється культура смерті, це святкування дня мертвих у жовтні. Люди з духовним розрізненням навіть відчувають запах сірки в повітрі через багато ритуалів, які починаються з хеллоуїна, продовжується днем мертвих. В кожному домі стоїть вівтар смерті – катрина – скелет, одягнений в певний одяг.  

Крім того, куди не підеш на острові Юкатан, де жили племена Майя, стоять їхні піраміди та жертовники. Вони вірять в підземний світ, тут окультизм має стародавні корені, він глибокий і несе жахливі наслідки. 

Коли тут щось будують, то зазвичай вважають, що якщо не принести жертви гномам землі, яких називають «алюши», то будівництво занепадає. 

Мексика – країна наркокартелів, які мають великий вплив і в своїй діяльності займаються розповсюдженням наркотиків та сексторгівлею. 

В таких умовах як мексиканці приймають Христа? Наскільки важко проповідувати Євангеліє? 

Люіс: Важко проповідувати, тому що мексиканці вважають, що вони католики, які знають Христа як Сина Божого. В Мексиці постійна боротьба між євангелістами і католиками. 

Католики почали повертати собі назву “християни”, а євангелістів називають “відділені брати”. Змінити мислення католиків дуже важко, адже основою їхньої віри є Гвадалупе і цього не зрушити. Для цього необхідне Боже чудо.

Коли приходиш до них з Євангелієм і кажеш, що є Єдиний Бог, Якому і слід поклонятися, що Христос єдиний посередник між Богом і людиною, вони не хочуть слухати і вже вважають тебе ворогом. 

Валентина: Так як мексиканці дуже емоційна нація, то і церкви вони будують, навіть євангельські, – на емоціях: прийти пострибати, а вчення як такого немає. 

Так як наше служіння Богоцентричне та бібліоцентричне, то для них ми занадто серйозні та релігійні, за їхніми ж словами, тому що зосереджуємося на Слові Божому. 

Якось запитувала у нашої молоді в церкві: чому в нашій громаді немає такого швидкого росту? Тому що, відповіли вони, наша церква зосереджена на глибині, а не на ширині, а мексиканці не люблять думати, треба, щоб за них все сказали і вирішили. Це і наслідки колонізації, і поклоніння ідолам природи, що робить розум темним. 

Як впливає спільне служіння на стосунки в сім’ї? 

Валентина: Позитивна сторона спільного служіння в тому, що ми всім ділимося. А негативна – в тому, що ми робимо все разом і нам важко відділити себе від служіння і дати собі відпочинок як прості люди. Ми себе ловили не раз на тому, що ніби відпочиваємо, але продовжуємо говорити про служіння. 

Люіс – людина спокійна, сором’язлива, йому не так легко зав’язати розмову з кимось. Йому необхідно з людиною добре познайомится, щоб розслабитись в спілкуванні з нею. 

За покликом він пастор, а я вчитель. 

Я ніколи не хотіла бути дружиною пастора, натомість хотіла мати заможного чоловіка, який би спонсорував моє служіння. 

Коли ми почали церкву, я вирішила допомогти своєму чоловікові, вважаючи, що він не здатен бути пастором, і фактично зайняла його місце. В мене добре виходить налагоджувати стосунки і я швидко всім в церкві розподілила обов’язки. 

Одного разу ми прийшли додому і Люіс сказав, що хоче зі мною поговорити. І поставив мені запитання: “Чи покликав тебе Бог на пасторське служіння?”. На що я відповіла, що допомагаю йому. Але він відповів, що не просто не допомагаю, а заважаю йому розвивати його поклик. Він був готовий залишити на мене цю церкву і відкрити іншу, але вже без мене. 

Але Бог змінив мене, коли я почала перед Ним змирятися. 

Це був наш основний конфлікт щодо служіння і сім’ї, адже як підуть двоє разом, якщо не домовляться? 

Розкажіть про своє служіння.

Валентина: Так як у нас в обох є дар вчителя, то і церква наша відповідна – вчительська. І вчити – це наш основний напрямок служіння як в Мексиці, так і інтернаціонально, тому що ми багато їздимо по інших країнах. 

Будуємо церкву за принципом учнівства і приділяємо увагу кожному особисто – принцип однієї душі. 

Мексика – країна заєвангелізована, деякі люди Христа приймали по чотири рази. Але чи є справжні зміни? Тому в нас є таке розуміння, що нам необхідно вчити вже “євангелізованих” людей.

З одного боку нам в церкві не вистачає хорошого євангеліста, але все ж таки ми розуміємо, що якщо людина прийшла до церкви, то ми маємо її вчити, як спастися і як бути спасенною. 

Ми весь час в церкві з людьми вивчаємо Біблію. Проповіді у нас в неділю, коли я проповідую циклами тем. А з людьми Слово розбирає Люіс по середах, в п’ятницю ми святкуємо шаббат, теж вивчаючи Святе Письмо. Також спілкуємось один на один з людьми, консультуємо, працюємо над внутрішнім зціленням. Адже чимало людей в Мексиці через язичницьку культуру переживають сексуальне насилля в своїх сім’ях. Приділяємо увагу усім іншим категоріями людей. 

Що їдять місцеві?

Валентина: Мексиканська кухня – це мистецтво. У світі займає друге місце за популярністю після китайської. Дуже смачна і різноманітна. У нас в церкві є вдови, яким подобається служити стравами. На наші дні народження вони завжди готують нам з Люісом улюблені страви.

Наприклад, страва “Моле” – це шоколадний соус, який може бути різної гостроти. Він готується із 40 інгредієнтів. В цьому соусі потім готується курка. 

В мене був випадок з моле, мій невдалий перший місіонерський досвід. В біблійній школі нас вчили не відмовлятися від місцевої їжі. Мене запросили в гості і там якраз була курка в моле, і її було так багато, що я переїла і отруїлася, адже для мого шлунку ця страва була незвичною.  

Ще одна популярна страва – Тако – кукурудзяна тортілья (млинець), в яку можна класти будь-яке начиння. 

Які б рекомендації ви б дали тим, хто вступають у кроскультурний шлюб?

Люіс: Однозначно в центрі цього має бути віра, тому що якщо в людини немає особистих стабільних стосунків з Богом, то будь-який шлюб буде складним, не тільки міжнародний.

Треба бути готовим до нового досвіду, до того, що буде дуже багато незрозумілих речей. У чоловіка/дружини є не тільки інші культура, мова, характер, а ще й різний досвід, в якому вони формувалися. Важливо бути гнучким. Бути готовим жити з людиною, яка може бути зовсім відмінною від тебе. 

Валентина: Для мене в стосунках важливий принцип з книги Амоса 3:3: як підуть двоє, не зголосившись? 

Ми з Люісом не тільки з різних культур, а ще з різних деномінацій. Я з церкви п’ятидесятників, а він – з баптистів. В мене було питання, чи можу я, будучи п’ятидестницьким богословом, вийти заміж за баптиста? 

Тому ми домовилися, що сприяло нашим деномінаційних відмінностях. Домовилися в тому, як вести себе, коли проявляються ці відмінності. Ми узгодили, що жоден з нас іншого не буде схиляти до своєї деномінації.

В перший рік нашого одруження ми просто читали Біблію разом, без дискусій, не обговорювали нічого, а давали місце Богу. Будучи обоє магістрами богослов’я, ми вирішили відкласти всі свої упередження і дозволили, щоб Слово Боже говорило до нас. 

Для нас це спрацювало на збудування. Тому і в міжнаціональному шлюбі треба домовитися, як пара вирішуватиме конфлікти. 

Бесіду провела Ганна Зеленьова, прес-центр CITA.