Кроскультурний шлюб: індієць та українка

“Найважливіше – прийти до розуміння, що найперший закон в сім’ї – це Біблія”.

Родом з півдня України Оксана Макєєва вже 13 років проживає в Індії. Одружена з індійцем Моррісом, сином місцевого єпископа, євангелістом та пастором церкви. Разом виховують четверо дітей віком від 3 до 10 років. 

Живуть і служать в Бангалор-Карнатака – там, де за проповідь Євангелія ув’язнюють на рік, а за одного наверненого до живого Бога позбавляють волі на 15 років. В штатах, що межують на півночі з Бангалором, за Благовістя вбивають.  

Як в умовах небезпеки проповідує індійцям дівчина з України? Як проходила її культурна адаптація? Та трохи лячних історій про місцевих божків. 

Коли наречений не з’явився під вінець або історія кохання Оксани та Морріса.  

Які є переваги і недоліки, коли подружжя служить разом, або чи легко кохати чоловіка-пастора? Як в Індії ставляться до шлюбу та виховання дітей? Що важливо, коли стосунки будуються на відстані, або як не потрапити у пастку ілюзій? 

Про це та інше розповіла в інтерв’ю місіонерка.

Оксана, як ви потрапили в Індію?

Я народился в Україні, в Херсоні. Була сиротою, моє життя було дуже складним. На останньому році мого навчання в інтернаті мені розповіли про Бога. 

Після інтернату в студентські роки мені допомогла християнська місія і прихистила мене. В місії була дуже добра жінка, Надія, вона дуже класно розповідала про Бога, молилася за нас, постійно говорила, що у Бога для нас велике покликання.

Одного літа я побувала на молодіжній конференції в Малині (Житомирська область, Україна) і зрозуміла своє покликання, коли побачила білу дівчину, яка тримала темношкіру дитину. Тоді я подумала, що хочу служити в Африці. Згодом пішла навчатися в місіонерську школу, а в інституті, де навчалася на менеджменті, перевелася на заочне відділення. 

Навчаючись в Школі, я молилася і просила в Господа показати мені країну в Африці і дати конкретне бачення. 

Наша місіонерська школа – це було не релігійне навчання. Кожен викладач був євангелістом-практиком. Наприклад, коли один місіонер нас вчив про зцілення, то в його служінні були свідчення, як виростали кінцівки. Хто вчив про євангелізацію, сам об’їздив 100 країн з проповіддю Євангелія. Тобто нам викладали люди, які жили місією. Не просто знали теорію. Тому ми, учні, були всі дуже заряджені на благовістя. 

За два тижні до закінчення Школи Бог показав мені видіння, але в ньому йшлося не про Африку, а про Індію. Я побачила ринок, де жінки були одягнені в сарі, навколо продавалися різні спеції та фрукти. 

Індія, я б не сказала, що мені подобалася. Але пізніше я зрозуміла, що Бог дійсно показував мені бачення на Індію. Я дивилася відео, в яких йшлося про те, що в там поклоняються всьому, чому завгодно, але не живому Богу. Мене це дуже зачепило. І я сказала Господу, що якщо хоч одна людина в Індії навернеться до Нього, то я туди поїду. 

Через дев’ять місяців я отримала візу на рік і в 2011 році опинилася в цій країні.

Ви дісталися Індії. Що було далі?

Я почала допомагати іншим місіонерам в дитячих будинках. З ними їздила проповідувати людям в джунглях. До четвертої години вечора ми мали встигнути з євангелізацією, бо в селище приходили тигри та слони, які зазвичай наносили шкоду, щось руйнували. Це такі джунглі, що тільки на початку 2010-х до них почали проводити електрику. 

Як відбулася ваша культурна адаптація?

Загалом мені подобаються різні культури, то мені було цікаво, хоча одночасно і страшно за деякі речі. 

В Індії поширений самосуд. Наприклад, на вулиці, де я жила, місцеві спіймали одружену жінку, яка розмовляла з якимось чоловіком. Приблизно 50 людей кидали в неї каміння, тягали за волосся. Ми з колегами не знали, що сталося, не розуміли, чи можемо заступитися за цю жінку, чи нас теж заб’ють камінням… Поки не приїхала поліція, протягом години цю жінку сильно били. Було дуже страшно. Так само страшно було і щодо проповіді Євангелія. Одного разу після євангелізації я їхала в автобусі, то мене один чоловік намагався схопити за волосся, люди його спинили. Тут багато одержимих людей, а вони дуже жорстокі. 

На тій же вулиці, де я жила раніше, був храм. В певні періоди вночі там проводилися демонічні пляски, приносили в жертву баранів, при цьому жінки сильно верещали. Ми не могли спати через демонічну присутність, до 3-4 ранку молилися на колінах. 

Ще в одному храмі поклонялися змії. Це була жива гадюка – королівська кобра, дуже небезпечна. Якщо вона вкусить, то в людини є всього п’ять хвилин. Якщо за цей час їй не допомогли, вона помирає. Але для місцевих вона стала богом, якого вони годували молоком. 

Кожного разу, проходячи до автобусної зупинки повз цей храм, було лячно – кобра була всього в двох метрах. Ми з іншими місіонерами молилися, щоб її знищили. Вона вкусила дитину, яка зразу ж померла, але місцеві розцінили це, як “бог дав, бог взяв”. Після цього інциденту туди приїхали мусульманські діти і забили її. 

Як ви проповідуєте Євангеліє в своїй місцевості?

В церкві ми спілкуємося вільно – це наша територія. Я не маю права зовсім проповідувати на вулицях, це небезпечно, бо депортують, але я працюю з людьми безпосередньо в церкві. 

До церкви самі люди приводять інших. Здебільшого до живого Бога тут звертаються, коли є потреба в чудесах зцілення: СНІД, туберкульоз, сифіліс тощо. Також приходять тоді, коли мають великі фінансові борги. 

Наша церква як остання інстанція для них після того, як вони обходили всі храми, всіх лікарів та витратили всі гроші. Піти в християнство тут – це останнє, що люди хочуть робити. Але вони приходять через свої безвиході, і Господь являє чудеса. 

А потім вони передають іншим: працює сарафанне радіо.

У нас є такі бабусі, які не вміють ні читати, ні писати, але приводять до церкви багато людей.

Проповідують Євангеліє наші місцеві місіонери, які кожного дня відвідують по п’ять сімей, це їхня основна робота. Я веду жіночі зібрання, опікуюся служінням дітям – годуємо по 100 дітей щодня. У нас в зібранні є більше 20 вчителів, які займаються навчанням цих дітей. Щотижня ми охоплюємо таким служінням більше 800 невіруючих дітей. 

Як ви познайомилися з майбутнім чоловіком?

З чоловіком, його звати Морріс, ми познайомилися в одного пастора вдома. Тоді він розповідав, що тільки-но повернувся з євангелізаційної поїздки з Кореї та про поїздку в Непал, куди збирався. Він ділився свідченням, що йому тримали пістолет біля скроні за проповідь Євангелія. 

Ділився велики Божими чудесами, як кульгаві ходять, сліпі бачать. Це було наше перше знайомство. Але чесно кажучи, я була дуже зайнята місією, до речі, так само, як і він. На той момент він вже був пастором церкви, але про це не сказав. 

Після я поїхала служити в інше місто, в дитячий будинок, а Моррісу телефонувала, щоб він висилав мені пісні прославлення, щоб я могла їх вивчити. Так ми почали спілкуватися.   

Сім місяців на рік мій майбутній чоловік проводив десь на місії, загалом відвідав 36 країн, де всюди проповідував Євангеліє. Я постійно від нього чула: я їду в Китай, я їду на Філіппіни. Це мені дуже подобалося, я подумала, що хотіла б бути поряд з таким чоловіком, який так сильно любить Бога і готовий своє життя покласти за Христа. Попри небезпеку він все одно їде в ті ж самі місця, куди направляє його Господь, і справді виконує місію. 

Звичайно, зовні він теж мені подобається, він дуже гарний. Але перше, що мене в ньому зачепило, – це вогонь служити Богу, який тільки Господь може дати. 

Адже я і молилася саме так: щоб бути з чоловіком, який горить проповіддю Євангелія. Я така сама, євангеліст по життю. Де б я не була, я завжди благовіствую. Це відчуття, що ти комусь сказав Добру Новину, так наповнює! 

Ми почали з ним спілкуватися, а через місяць ми стали годинами говорити по телефону. Тоді ж ми зрозуміли, що подобаємося одне одному. 

У нас склалися “телефонні” стосунки, бо я була в іншому штаті Індії.

Як вам запропонували руку і серце?

Я повернулся з поїздки і Морріс також, ми були в одному домі і опинилися на кухні. Там він мене запитав, чи хочу я вийти за нього заміж? А я йому: “Слухай, я посуд мию”. І я почала жартувати: де каблучка, де спуститися на одне коліно? 

Але ще була передісторія, коли його мама йому сказала про мене, побачивши мене на коференції, що, мовляв, дивись, яка гарна дівчина. В їхній культурі думка батьків високо цінується. 

В Індії взагалі 95% всіх шлюбів відбувається за попереднім узгодженням, тобто по любові – це не обов’язкова умова, головне, як вирішать батьки сторін.

Я побувала до цього в них вдома, побачила церкву, на той час вона вже була велика, десь до 5 тисяч людей. 

Після того, як я погодилася, я ще поїхала в Україну, а після – в Ізраїль, бо ми вирішили робити весілля саме там.

Яким було ваше весілля? Чому обрали Ізраїль?

Через моє положення сироти в мене не так багато було фінансів та можливостей, я нікого не знала, хто б мені допоміг зробити весілля. В мого чоловіка чотири брати і запрошувати їх в Україну, це треба мати дозволи…А для запрошення я повинна була мати місце реєстрації, в мене цього не було.

А батьки мого чоловіка тоді дуже мріяли поїхати в Ізраїль. То вони вирішили зробити тур, а мій пастор з України запропонував допомогу у підготовці весілля. Як раз в той час його друзі-пастори мали їхати з Америки в Ізраїль, тому він пообіцяв зробити і оплатити весілля. 

В нас мало б бути весілля 15 листопада, але в той день мій чоловік на весілля не приїхав. Все було готове, я в білій сукні… його батьки приїхали, всі четверо братів, старші з сім’ями… А він не зміг, бо не подавав вчасно на візу разом з ними, поклався на свій досвід поїздок. А в Індії, в його штаті, був якраз вихідний, і посольство не парцювало. Всі гості, включаючи тих 30 пасторів з дружинами, які приїхали з Америки, повернулися додому. Для них все закінчилося. А мені сказали, що “той мужик тебе кинув”. 

Мій свекор, єпископ, дуже поважна в Бангалорі людина, всі його сини, разом з моїм чоловіком, служать пасторами. Але для тих, хто говорив, що мене обманули, це не було аргументом. 

Тоді мій пастор сказав, що якщо відмінилося весілля, то, можливо, це не від Бога? 

Я провела в Ізраїлі ще місяць, мій чоловік приїхав в грудні. Приїхали і його батьки, родичі, ми зробили весілля у вузькому колі. Слава Богу за все! Нас повінчали в найстарішій церкві найстарішого місця в Єрусалимі 12.12.2012 року. 

Яке ставлення до шлюбу у цій країні?

Індія дуже різноманітна за релігійним складом. Нариклад, в Бангалорі проживає 35% мусульман, які можуть мати до чотирьох дружин. За релігією хінду, чоловік має бути вірними одній дружині, але в реальності це не так. Часто вони мають коханку, яку так само забезпечують, як і офіційну дружину, можуть мати від неї дітей. 

В шлюбі жінка має поважати чоловіка, тут на першому місці чоловік, а у жінки положення “слухаюсь-покоряюсь”, “так, господарю”. В їхній мові не можна назвати чоловіка по імені, це вважається образливим. 

Тут змалку дітей навчають, що саме жінка має все робити по дому. Своєму чоловікові я постійно нагадую, що він має мені допомагати, хоча це такі прості речі. 

Моя свекруха все робила сама по дому. Навіть тоді, коли її діти стали дорослими, нічого не змінилося. 

Як прийняли вас родичі чоловіка?

Моя свекруха дуже класна була, прийняла мене, справді, як доньку. Вона відійшла до Господа три роки тому. Мабуть, більше любила мене, ніж свого сина. Якщо я скаржилася, вона сварила мого чоловіка. Вона любила дівчат, бо в неї п’ять синів. Дуже бойова жінка, маленька, але всім в сім’ї “рулила” вона. Свекр як чоловік, батько, єпископ – суворий, але свекруха ще моцнішою була. 

Від інших родичів відчувала багато заздрощів, докорів, типу, так не сиди, не стій. Не так щось зробиш, по обличчю дамо.

Тут люди вважають, що якщо я світлошкіра, то це означає, що я дуже багата, тому ставлять запитання: а чого я не купила собі квартиру за 200 тис.доларів?

Подекують, що мій чоловік одружився на брильянтові. Білі в них – це значить дуже багаті.

Наскільки відмінність культур має значення у стосунках?

На початку все дуже легко, бо перебуваєш на хвилі закоханості. Але десь через рік після весілля стало важче, я пояснювала чоловікові, що він має мені допомагати, бо це не в їхній культурі змінити памперс дитині. 

Але через те, що має свекруха була поруч, то мені було легко. Звичайно, я чекала від чоловіка, що він допоможе, але все це покривала моя свекруха. 

Коли вона померла, я відчула різницю. 

Що найважливіше, на ваш погляд, у розвитку кроскультурних стосунків? 

Прийти до розуміння, що найперший закон в сім’ї – це Біблія, щоб основними не залишалися традиції. Таким чином, все буде класно і благословенно.

Як в Індії ставляться до батьків?

З великою повагою, я це побачила. Якщо мене запитають, чи хочу я жити в Україні, в Америці або в Індії, то я оберу Індію заради своїх дітей, бо тут дійсно на високому рівні знаходиться повага до батьків. Тут діти зростають в дуже великій покорі. 

Навіть мій чоловік в 40 років все ще каже, що те, що скажуть батьки, те він і зробить. І це не тільки в християнських сім’ях. Є, на жаль, і погане ставлення до батьків. Наприклад, ми підтримуємо 119 вдів, більшість з яких їхні діти викинули з дому. Але в цілому  їхня культура передбачає повагу до батьків. 

Мій свекр живе в нашому домі, він на першому місці, якщо йому щось потрібно, допомагаємо, його слово вагоме для нас. 

До вдів тут ставляться дуже-дуже погано. В однієї дівчині родом з України помер чоловік-індієць від раку, то їй як вдові, родичі чоловіка не дозволяли виходити з дому. Тут в смерті чоловіка звинувачують його дружину. Їй не можна було вийти навіть в магазин, тільки на певні свята, а інакше це розцінили б як неповагу до чоловіка. Вона дочекалася, поки діти закінчили школу і виїхала з країни. 

Як виховують дітей в Індії, що головне у цьому процесі?

Тут батько в сім’ї дуже суворий, а мама – втілення любові. Так було в мого чоловіка, але не скажу, що це найкращий варіант. Свекр був до синів суворий, але тепер каже моєму чоловікові: дивись, дітей бити не можна, любов’ю треба. А мій чоловік у відповідь:  ти зараз так кажеш, а раніше гарно давав нам різкою. 

Нашому Джону, наймолодшому, три роки, він щодня молиться з нами, стає навколішки, хвилину-півтори молиться, і так кожна наша дитина. Духовне у нас на першому місці. Разом читаємо один розділ з Біблії, співаємо п’ять пісень. 

Це так не тільки в нас. Ми як пасторська сім’я навчаємо інших в церкві, що так має бути. Десь 90% в нашій церкві моляться, навіть ті, у кого в сім’ї є невіруючі, вони все одно знаходять можливість.

Перше – це духовне, потім – навчання. Ми як батьки намагаємося своїх дітей навчити любити Бога, спонукаємо до читання Біблії. Коли вони питають, чому їм треба читати Біблію, ми відповідаємо, що ніхто за них не побудує стосунки з Богом. 

Також намагаємося прищепити повагу до батьків і людей загалом.

Чи готові, щоб ваші діти вступили в кроскультурні шлюби?

Дуже хочу, попри місцеві культурні традиції, щоб мої діти одружувалися в майбутньому по любові. І не важливо, з якої культури будуть ті люди. 

Мені здається, що дуже важко жити з людиною, яку тобі обрали батьки, а не ти. 

Які відмінності в побуті між вами ви помітили?

Тут їдять руками, не ложкою, хоча ложки вдома є. Сідають на підлогу, хоча є стіл і стільці. Посуд стальний. Даю чоловікові в скляному посуді страву, він каже, щоб дала в залізному. 

Дуже багато спецій, їжа має бути дуже гострою. На одну страву десять найменувань спецій та ще і чілі накришить треба. Без того, щоб пекло в роті, не смачно. 

Звикла і я, але трохи маю проблеми з травленням, молюся до Господа, щоб допоміг. Дитині в два роки тут вже починають давати гостре. 

З вас рецепт однієї з національних страв.

Найпопулярніша страва – це біріяні. Плов з куркою. У страву додають багато помідорів і цибулі. 

Через те, що ми сім’я пасторів, то люди нерідко готують і приносять нам пригощання і біріяні теж, тому я не готую часто його. 

Ми їмо рис кожного дня, на обід та на вечерю – обов’язково. Але з різними підливами. Основна наша підлива – горохова з помідорами. Зранку рисові коржики. 

Готую українські страви, тому що двом нашим дітям вони подобаються, хоча чоловік та інші двоє дітей надають перевагу індійській кухні. 

Ввечері я стараюся приготувати щось з українського, а на ранок і обід – місцеве. 

Як впливає спільне служіння на стосунки в родині? 

Сказати, що у нас спільне служіння, то ні, бо в Індії чоловіки і жінки сидять і в церкві зазвичай окремо. 

Мій чоловік постійно на телефоні, вирішує питання людей. В нас вдома можуть бути люди і вночі. За день до нас можуть заходити 40-50 людей без попередження. Чоловік може в три ночі піти на допомогу до людей. 

Коли я йому намагаюся донести якусь проблему, а у відповідь чую, що якась людина хоче накласти на себе руки, то розумію, що моє – то не проблема. 

Служіння – це жертва. Я маю завжди жертвувати чоловіком, бо він має бути в церкві, служити людям.  

Якщо постає будь-яка проблема, то ми разом, звичайно, стаємо в проломі, в молитві. Це з переваг. 

Також ми вирощуємо дітей в духовній атмосфері і вони знають Біблію і Бога, хоча в школах їх навчають про ідолів, про аллаха. 

Бачачи наші стосунки як у подружжі віруючих, люди можуть пізнавати Бога. Ми можемо бути прикладом і як багатодітна сім’я, адже в Індії наразі не хочуть мати більше однієї дитини.  

Важливе в житті і служінні взаєморозуміння – бути здатними зрозуміти культурні відмінності, цінності та звичаї.

Друге – це комунікація: відкрите і чесне спілкування є основою для вирішення конфліктів.

Бути гнучкими і адаптувати свої погляди та підходи відповідно до нових культурних контекстів.

Важливо віддавати належну повагу культурним традиціям і звичаям інших народів.

Але основа у всьому – це Священне Писання.

Які б ви дали рекомендації людям, що вступають у кроскультурний шлюб?

По-перше, необхідно запитати Бога, чи це Його воля. Якщо це так, і Бог вас покликав, то Він робитиме через вас дива і ви пройдете всі труднощі, і ваша сім’я буде для слави Божої. 

Після одруження, коли з’являться перші труднощі, важливо повертатися до того, що сказав Бог на вас і ваш шлюб. А до того треба особисто від Бога отримати слово, не від пророка чи пастора. Таким чином, у вас завжди буде підкріплення: що Бог проговорив до вас, що ви все пройдете, і Сам Господь поставив вас на це місце.

Проблеми будуть у будь-якому шлюбі, тому важливо триматися Господа.

Якщо ще перед шлюбом прийшли проблеми, які здаються невирішеними, то, можливо, треба відмінити шлюб. Але якщо думаєте, що зможете подолати, то одружуйтеся. Воно того вартує!

Ще один важливий момент. 

Треба бути дуже обережним, коли спілкування відбувається онлайн. Треба обов’язково поїхати і все перевірити, бо онлайн можуть наговорити чимало брехні. Все треба побачити на власні очі, знати, на що погоджуєтесь. 

Прес-центр місії CITA, провела бесіду Ганна Зеленьова.