Кроскультурні шлюби: українка та венесуелець

“Якщо є один фундамент, одна любов, одна мета – різниця культур перестає мати вагу та значення”: українка-місіонерка у Венесуелі

Юлія Остапчук родом із Херсона. Її юність припала на кінець епохи радянського союзу, що розвалився на її очах і залишив людей біля розбитого корита, у безвиході та без надії на майбутнє.

У скрутних 90-х в свої 17 років Юлії пощастило потрапити на курси англійської мови та секретарів. Тоді вона ще не знала, що за цією “випадковістю” стоїть Божий план на її життя, міжнародне служіння та переїзд до країни, про яку вона ніколи раніше не чула.

Цього року Юлія та Генрі, венесуелец, відсвяткували 27 років спільного життя. Понад десять років пара живе у Венесуелі. Сьогодні разом допомагають у служінні дітям із бідних районів Каракасу.

Історію знайомства та весілля, про культурні особливості венесуельців, про те, що важливо в міжнародному шлюбі, розповіла в інтерв’ю Юлія.

Поділіться передісторією вашої зустрічі з майбутнім чоловіком?

У всьому винна моя однокурсниця і бажання практикувати «тільки-но вивчену» англійську. Ця історія бере початок ще у 1989 році, коли мені було 14, і я вперше познайомилася з віруючою дівчиною з євангельської церкви.

Всі мої пізнання про Бога на той момент складалися з наступного досвіду – у другому класі я знайшла у мами мій хрестильний хрестик і наважилася прийти з ним до школи, і коли його виявили, був страшний скандал, отримала догану від самого директора.

Мама казала, що Бог є, мамі я вірила, а старший брат казав, що ні, що Гагарін у космос літав, а Бога не бачив, ну а з братом ми завжди сперечалися та билися, я йому не вірила.

Крім усього цього, крім яєць, пасок та православної церкви, мені казали, що є «штунди», баптисти, які у своїх будинках влаштовують моторошні речі, вимикаючі світло У дитинстві, проїжджаючи повз один із найстаріших Будинків молитви міста Херсона, я постійно зіщулювалася на сидінні від незрозумілого страху.

І ось уже в училищі, на уроці атеїзму моя однокурсниця почала безстрашно говорити про Бога, відкрито суперечити вчительці. Я їй пізніше книгу принесла про атеїзм і докази проти її віри. Її слів я тоді не прийняла, пішла своїм шляхом, але дружити та спілкуватися ми не припиняли.

Прийшли 90-і, складні часи, коли розбивалися мрії, ламалися стереотипи, падали ідоли, все, чому вчили, виявилося брехнею: не страждали негри в картонних коробках у нетрях Америки, а Ленін був гнидою і вбивцею.

Економіка летіла у тартарари, ми продавали все, що могли. Була зима, і мені спало на думку пошити і спробувати продати шубку незвичайної моделі, в хід пішли обрізки хутра і стара мамина шуба під каракуль.

Вийшло так чудово, що її купили за великі для мене гроші і частина пішла на оплату навчання на курсах секретарів та англійської мови.

Я вчилася, і одного разу знову зустрілася з моєю віруючою подругою. Ішов 1993 рік. Мені було 18, і вона запросила мене на служіння до намету, де мали бути іноземці, а особливо один мулат, який добре співає.

Ось я і пішла, перш за все, щоб подивитися на іноземців, це було великою рідкістю на той час і, звичайно ж, практикувати англійську, яку вчила, але не могла використати, не розуміла і не говорила.

У наметі Господь торкнувся мене і спас, там же я познайомилася з Генрі, тим самим мулатом, який добре співав. Цікаво, що я до цього й не чула про його батьківщину – Венесуелу. 

За радянських часів більше говорили про Кубу, Аргентину, Нікарагуа. Венесуела на той час була капіталістичною, а отже, непопулярною.

Як познайомилися зі своїм майбутнім чоловіком?

Мій майбутній чоловік у 1985 році виїхав з Венесуели у пошуках відповідей на питання про життя та призначення, збирався до Москви на Фестиваль Молоді та Студентів. У Латинській Америці казки про СРСР набували все більшої популярності, навіть дітей називали Ленін і Сталін.

Бог знайшов його та спас в Італії, він став місіонером і служив спочатку в Італії, а потім у Португалії.

1992 року, щойно впала «залізна завіса», його місія вирушила до України. Вже в 1993 році вони приїхали до Херсона і поставили великий намет недалеко від мого будинку.

Через деякий час я прийшла в служіння, і наступні 19 років активно практикувала свою англійську вже як перекладач. Тоді була велика потреба саме в християнських перекладачах. Бог зробив диво: одного дня я ще нічого не розуміла англійською, а наступного – все! Незабаром я почала перекладати братів і сестер, місія була міжнародною, разом жили і служили віруючі з Бельгії, США, Італії, Франції, Іспанії, Голландії, приїжджали помічники з Канади та інших країн.

Тому, якщо говорити про кроскультурні відносини, то у нас не лише національності, їжа, віра та культура відрізнялися, це було зіткнення двох абсолютно різних світів.

З одного боку розвалився, згнив союз, загублені в часі та нових обставинах люди, на яких звалилася і правда, і брехня, і Кашпіровський, і голлівудські фільми і зовсім інша реальність.

З іншого – люди з розвинених, демократичних країн, які за всієї свободи та достатку говорили про необхідність шукати Бога, про Його любов і співчуття.

Раптом Бог виявився не сивим дідом, що кидає блискавки з неба у всіх грішників, а люблячим Спасителем та Другом.

Сказати, що це була революція у свідомості, мисленні, серці – нічого не сказати. Просто дев’ятий вал, що змиває старе і дає надію.

Якщо є один фундамент, одна любов, одна мета – різниця культур перестає мати вагу та значення.

Який ви пройшли шлях, щоб бути разом?

Ніколи нічого у нас не було просто. Не нудно – це завжди. Я покаялася і практично відразу прийшла у служіння, навчалася на ходу, все було новим, і мій шлях із Богом та стиль життя. З домашнього інтроверта я «перекваліфікувалася» на місіонерку, яка жила в наметовому містечку, у вагончиках, переїжджала з міста до міста та євангелізувала на вулицях.

У цей час з’явилися почуття до майбутнього чоловіка, але це було складно і невчасно. Пам’ятаю складала список «за» і «проти» стосунків із Генрі, адже він теж почав відчувати до мене сильну симпатію. 

У його випадку він одразу вирішив, що я його половинка. І не сумнівався, а тримався обраного курсу. Я його якось запитала, за що він мене полюбив і він відповів, що за гарні очі та за розум.

А мені заважало те, що я гадки не мала, якою має бути справжня сім’я. Я вперше побачила приклад правильних стосунків саме у служінні, коли спостерігала за сім’ями та їхніми дітьми.

Крім цього, у місії були певні правила для розвитку стосунків, тому пропозицію він мені зробив тільки через 2 роки. І це було правильно, за цей час я побачила який він у звичайному житті, у побуті, у служінні, з іншими людьми, з дітьми, у роботі та в церкві. І сама я «підросла» духовно, прийшло розуміння, що справа не лише у спільному житті: ми служитимемо разом, це ще один важливий момент.

Не дивитися один на одного, а дивитися в один бік, йти в одному напрямку. Не всі з цим справляються.

І був ще один цікавий момент. У мене почалися проблеми зі здоров’ям, довелося обстежитися перед заручинами, і лікарі здивували великою ймовірністю моєї безплідності. Генрі, коли я про це сказала, просто відповів, що вже купив дитячу Біблію. І все, питання було закрите. Так, у нас є дочка. Ще одне диво.

Як вам запропонували руку та серце?

Пропозиція була простою, мені надали вибір, зізналися у почуттях, і я сказала так. Все було зрозуміло і раніше, пропозиція була більш формальною. За правилами місії.

А ось заручини були знаниними. Це було дуже по-американські. Вранці на служінні – офіційне оголошення, а до обіду Генрі накрив у центрі наметового містечка стіл, сам приготував вечерю, купив квіти та обручку. Було чудово. Гроші на це теж з’явилися дивом, коли йшов 1996 рік. А ще того ж дня у гуманітарній допомозі з одягом випадково виявилося найсмачніше печиво, тому відзначали свято всією групою.

Надвечір ми пішли до переговорного пункту, зателефонували до Венесуели, повідомили рідним Генрі, моїм теж.

Для легального шлюбу потрібен був документ із Венесуели, про те, що Генрі вільний і може одружитися. І так «збіглося», що з посольства Венесуели в Москві, один із працівників, у потрібний нам час вирушив до Каракаса, він жив недалеко від родини Генрі, і зміг забрати потрібний документ, привіз його до Москви, потім дивом, не заблукавши, лист дійшов до нас в Україну.

З Італії приїхали місіонери і «випадково» передали весільну сукню для нареченої в Україні, яка мені ідеально підійшла.

Розмір ноги у мене далеко не як у Попелюшки. Я ще жартувала, що в моєму випадку принц знайшов свою принцесу, бо в них розмір ноги збігся.

Коли у Києві Генрі легалізував документи, він «випадково» зайшов у маленьку крамничку, де знайшов потрібну пару взуття. Сорочку і піджак знайшов у гуманітарній допомозі, метелика та блискучі туфлі ми змогли купити, білі штани позичив друг. Виглядав наречений на всі сто.

Весілля було в Дніпропетровську, а для розпису нам потрібно було дістатися до Херсона, де я була прописана.

2002 року нас благословили фінансами для поїздки на батьківщину Генрі, він не був там із 1985 року.

Клімат – вічна весна, море, гори, зелень, сонце, будинки всіх стилів та кольорів, життєрадісні та дуже доброзичливі жителі найрізноманітніших національностей. Інший світ, інша планета, але якось усе одразу стало близьким та рідним, я відчула себе вдома.

І мене анітрохи не збентежило те, що під час нашої відпустки там стався переворот, намагалися повалити президента, стріляли, ситуація була напруженою та небезпечною для життя.

Ми повернулися в Україну через три місяці, Генрі став керівником місії, і наступні 10 років мені снилося, що я знову у Венесуелі.

У 2012 році ми приїхали туди, аби залишитися.

Як ви розвивали свої стосунки через різницю у менталітеті?

Думаю, найскладнішим у розвитку стосунків була не різниця культур, а відсутність досвіду нормальних сімейних стосунків. Одночасно бути і дружиною, і матір’ю і залишатися активною у служінні теж не просто.

Особливо спочатку. Допомогло те, що Генрі дуже терпляча людина. Він не критикує, не порівнює, завжди налаштований позитивно і не засмучується в жодних обставинах. Він давав мені можливість бути собою і дорослішати в міру подолання випробувань. Це особистісні якості, його менталітет – спокійна надія. Мій же – ховайся хто може, все пропало (сміється).

Так, я часто панікую по дрібницях, особливо про те, що стосується здоров’я та безпеки близьких мені людей, але в серйозних ситуаціях стаю як кремінь.

Ми навчилися пом’якшувати гострі моменти та поперемінно забезпечувати підтримку та допомогу одне одному. Коли я слабка, він сильний і навпаки.

Що найважливіше, на вашу думку, у розвитку кроскультурних відносин?

Після шлюбу – довіра, вірність та терпіння. Уміння поступатися у дрібницях та наполягати на важливому.

Але багато потрібно проясняти і до шлюбу. Не бояться ставити запитання про все. Дізнатися принципи і погляди майбутнього чоловіка/дружини на фундаментальні питання віри, шлюбу, народження дітей, служіння, розподілу коштів тощо.

Гарантій у шлюбі ніхто не дає, але ми з Божою допомогою можемо значно знизити ризики катастрофи. Радитись з мудрими людьми теж варіант, але таких мало.

До речі, я з юності мріяла про чоловіка схожого на Арнольда Шварценеггера. Генрі його повна протилежність. Говорю про це як про ілюстрацію: не проморгайте свою споріднену душу покладаючись на штучно створений образ ідеального чоловіка.

Потрібно знати насамперед для себе, у чому ви можете піти на компроміс, а у чомусь ні. Для мене, наприклад, важлива була вірність мені, вірність служінню, любов до дітей, жертовність, відсутність жадібності та егоїзму.

З іншим можна навчитися жити. Але знову ж таки, хіба це питання лише кроскультурних відносин? Цей світ давно став однорідним, втрачається унікальність, відмінність культур, на перше місце виходить характер та реакція на складні обставини.

Які камені спотикання довелося зустріти на шляху розвитку стосунків із чоловіком з іншої культури?

Я звикла планувати наперед, заощаджувати. У моєї мами завжди в запасі був мішок борошна, солі та цукру. Генетичний код тих, хто пережив війну та Голодомор.

Венесуельці живуть простіше – сьогодні є гроші, отже витрачаємо. Завтра подивимось.

Ми шукаємо глибину в кожній калюжі, сенс у кожному погляді, знаходимо приховані послання між рядками. Венесуельці прості та прозорі, сприймають все без фільтрів та установок. Кажуть, як є, без підводного каміння.

Ми не посміхаємося незнайомим людям, тут є вираз «обличчя як гармата» — це про нас. Мене часто питали, чому слов’яни не посміхаються? І я розумію, що ми своїм серйозним обличчям вибудовуємо бар’єр для чужих, ставимо табличку «не підходь», у нас на вулицях усміхаються лише п’яні та божевільні (говорю про час моєї молодості).

Тут же привітні та усміхнені всі, продавці називають мене «лялечкою» та «королевою».

Особисто мені найважче давалася моя складність сприйняття буття та легкість, з якою до всього ставиться Генрі. Я все ще бурчу, якщо він витрачає гроші на солодощі чи не зовсім потрібні речі, вмикаю режим економії, але розумію, що розслабитися теж треба.

Окремо слід сказати про мову спілкування. В Україні ми спілкувалися англійською, у Венесуелі іспанською, Генрі добре розуміє російську та українську і може інтерпретувати деякі нюанси. Але з мовою треба бути обережними, може виникнути непорозуміння.

Яке ставлення до шлюбу країни?

Ще у 80-х роках жінки у Венесуелі не мали повних прав навіть на своїх дітей. З того часу багато що змінилося. Права жінок реально захищають, і самі жінки можуть постояти за себе, працюють і піднімають дітей часто без допомоги чоловіків. Є закріплений законом інститут громадянського шлюбу, тобто – банального співжиття, але з правами на власність та дітей. Аборти заборонені. Багато самотніх молодих багатодітних матусь.

З того, що бачу навколо – найчастіше всім заправляють жінки. Тягнуть все на собі. Чоловіків така ситуація влаштовує. Багато паразитів, які скачуть із стосунків у стосунки, залишають дітей і не особливо дбають про них. Є й чудові батьки. Але гадаю, їх меншість. Жінки не наполягають на шлюбі.

Розкажіть про сімейні традиції його культури, які вам довелося прийняти.

Коли збираємось на свято чи то Різдво, чи день народження, музику включають на всю гучність і намагаються спілкуватися перекрикуючи один одного, багато танцюють і мало їдять. Не люблять говорити “ні”, не відмовляють, але часто й не виконують обіцяного. Не приховують делікатних деталей життя інших членів сім’ї. Я щодо цього більш стримана. Ніколи не критикую чоловіка та доньку.

А які традиції ви змогли запровадити у вашу родину?

Тихі сімейні свята. Борщ як делікатес. Хліб. Він тут не такий популярний, як кукурудзяні коржики. Ми з чоловіком, як струни однієї гітари, звучимо по-різному, але злагоджено, ніколи нічого не доводилося «впроваджувати».

Які відмінності у побуті між вами ви помітили?

Мені важлива чистота та порядок. Не можу прийняти гостей, якщо будинок не має належного стану. Для Генрі і в принципі у Венесуелі, зручність важливіша за порядок. Але зараз ми знайшли баланс у цьому. Зсуваємо кордони, тим більше, що від нестачі коштів не все можна упорядкувати. Доводиться обирати.

Генрі більш комунікабельний, мені складніше налагодити стосунки з новими людьми, але й у цьому ми знаходимо компроміс.

З іншого боку, для Генрі не проблема вимити посуд, купити продукти та приготувати обід, а для мене – прикрутити двері та пробити засмічення у трубах. Якщо є така потреба.

Як у цій культурі виховують дітей?

Діти тут – маленькі принци та принцеси. Діти їдять насамперед. Їм дають усе найкраще. Їм дають бути дітьми – шуміти, плакати, грати.

Вони бажані, дитячих будинків практично немає. Мені дуже подобається, що всі діти, і великі, і маленькі, виходячи з дому, кажуть мамі, бабусі чи тітці: «Благослови!» І ті відповідають» «Нехай Бог тебе благословить»!

Що їдять місцеві?

Є їжа та напої на будь-який смак. Багато як екзотичних фруктів, так і знайомих нам овочів. Південна Америка – батьківщина картоплі, а картоплю я обожнюю.

Здорово і те, що фрукти та овочі тут свіжі цілий рік, потреби в заготівлях немає. У Венесуелі змішалися культури та кухні різних країн. Свого часу тут ховалися біженці з Італії, Португалії, Іспанії та навіть Японії. Все це вплинуло на венесуельську кухню.

На Різдво тут їдять «аякас» – це кукурудзяна каша з начинкою з м’яса та інших інгредієнтів, загорнута у листя платана. Аякас відварюють і їдять із салатом схожим на наше олів’є, запеченою свининою та рулетом із шинки, оливок та родзинок.

З вас рецепт однієї з національних страв.

Класика венесуельської кухні – кукурудзяний коржик «арепа» з начинкою. Начинки бувають різні – м’ясо, авокадо, яйця, сир. Борошно спеціальне. Не таке, як в Україні. Тут воно із попередньо вареної кукурудзи. Змішується з водою та запікається на плоскій чавунній сковороді. Розрізаємо посередині і наповнюємо всім, що душа забажає. Ще одна улюблена страва – білий рис, яловичина, чорна квасоля і смажений платан.

Як впливає спільне служіння на стосунки у сім’ї?

Це найкраще, що могло статися з нами. Займатися однією справою, лише різними її напрямками, зробило нас сильною та ефективною командою. Всім рекомендую. Ми обидва співаємо та граємо, я багато років перекладала проповіді Генрі, супроводжувала його скрізь, доспівалися, коротше кажучи.

Чи готові, щоб ваші діти вступили у кроскультурні шлюби?

Звичайно. Як я раніше казала. Світ звузився до розміру села, інтернет та можливість подорожувати зрушили кордони. Головне знайти свою людину. Нелегко знайти того, з ким пройдеш весь шлях, долаючи перешкоди, знаходячи радість спілкування та зберігаючи любов через роки. Якщо видалити із завдання перешкоду у вигляді іншої мови, національності чи громадянства, можливостей стає більше.

Раніше я думала, що цікаво побачити інші країни, але справжнім скарбом виявилося познайомитися з іншими людьми, знайти друзів на іншому боку земної кулі, горизонти стають нескінченними, рамки розсуваються, відкривається новий барвистий світ. Я росла в закритій країні, тепер знаю ціну свободи, свободи спілкування, зокрема. Вчіть іноземні мови навіть у старшому віці.

Яке традиційне ставлення до батьків у цій країні?

Шанобливе, до літніх у цілому. Батьків цінують і добре дбають про них. Тут живуть довго і виглядають чудово, намагаються бути активними у будь-якому віці.

Як вас прийняли його родичі?

Чудово прийняли, навіть жартували, що Генрі генетику вирішив покращити. У темношкірих тут свої жарти. Тепер, через роки, бачачи наші стосунки, ще більше шанують та підтримують. Я їх також дуже люблю.

Наскільки вам легко знаходити спільну мову з батьками чоловіка за всієї вашої несхожості з ними?

Мама Генрі померла, коли їй було 38, а йому 21. Я більше спілкувалася з його тіткою, а тепер із сестрами, братами та іншими родичами. Є універсальна мова – неудавна турбота, люди будь-якої національності розуміють і відчувають, коли хтось їх щиро любить і переживає за їхнє сьогодення та майбутнє. 

Крім того, я завжди намагаюся допомогти справою, не тільки словом. Це теж руйнує бар’єри. Але, щиро кажучи, їх і не було. 

Тут якщо ти член сім’ї, то тебе захищають навіть якщо ти поводиться як «редиска». У сім’ї можуть бути скандали. Але всі в сім’ї іншим ображати не дозволять. Якщо приходить біда – усі поспішають на допомогу.

Який менталітет у цієї нації?

Вони галасливі, найгучніші в Латинській Америці (сміється). Коли ми тільки-но приїхали, я не розуміла іспанської, нам виділили прибудову в будинку сім’ї, але можна було легко почути розмови в будинку. І спочатку я постійно питала Генрі – вони що, сваряться? Чи буде скандал? І він мені відповів, що ні, вони просто розмовляють.

Тут треба зауважити, що виросла я в сім’ї з татом-алкоголіком, скандали були і до і після розлучення батьків, внизу, поверхом нижче мешкав рецидивіст, який напав з ножем на маму і розбив голову батькові, поряд на майданчику жили сусіди, які пили та влаштовували скандали та бійки практично щоночі. Тому з дитинства, коли чую розмови на підвищених тонах, спрацьовує захисний механізм, наростає тривога. Потім я вже розібралася, що тут так просто розмовляють. Звичайно, бувають і сварки, і, здається, посварилися в пух та порох, але наступного дня всі спілкуються як ні в чому не бувало, просто скинули пару.

Венесуельці щасливі та неамбіційні, легко дають обіцянки і не виконують, кажуть «завтра» і завтра може наступити і за тиждень, і за місяць, і за рік. Люблять свята, добре поїсти, гарний одяг, біжутерію та взуття. І якби не криза в економіці та політиці, ніколи б не залишили свою країну, вони патріотичні та прив’язані до сім’ї. Тому для них, все, що відбувається після приходу будівельників соціалізму, справжня катастрофа. Руйнуються сім’ї та звичний побут, багато хто змушений шукати щастя за кордоном. Це вже інший менталітет, виросло ціле покоління, яке не знає того безтурботного життя, яке пам’ятають їхні батьки.

Гостро постає питання злочинності. Тут завжди напоготові, бояться мотоциклістів, злодіїв та бандитів. Багато вогнепальної зброї перебувають у руках бандитів. Поліції взагалі не довіряють.

Я запитала у Генрі, чи є у нас проблеми, пов’язані з тим, що ми належимо до різних культур? І він трохи подумавши сказав, що взагалі немає. Що є суто людські якості, з якими ми стикаємося і що вся різниця між нами, це різні прапор і гімн.

Спасибі за бесіду.

Пресцентр місії CITA.