Інтерв’ю. В Україні є надзвичайно велика потреба в шпитальних капеланах

Андрій Васенда, місіонер CITA з Тернополя, більше року регулярно відвідує місцевий військовий шпиталь, поділився в інтерв’ю своїми історією та досвідом служіння важко пораненим воїнам. 

Чому ти обрав служіння військовим в шпиталі? Що цьому передувало?

Обрав я це служіння через велику потребу в капеланах сьогодні. В шпиталях, зокрема, Тернополя, де я служу, багато нових важко поранених хлопців, які потребують духовної підтримки та психологічної допомоги. 

Вважаю, що в кожній церкві має стояти на повістці дня питання – як ми можемо допомогти такій категорії, як наші поранені воїни? 

Та і Божий поклик відчув в собі, щоб служити саме їм.  

Розкажи про перший свій досвід капеланства в шпиталі. Хто був той воїн?

Перший досвід зустрічі з воїнами в лікарні в мене був тоді, коли я ще не називався капеланом. 

Мене попросили занести воїнам харчі та поспілкуватися з ними. В мене був дуже сильний страх, адже я не знав, про що з ними говорити, як говорити, що можна питати, а що ні. 

Не знав, що очікувати, думав, що ці воїни будуть агресивними. Одночасно з такими переживаннями я відчув, що можу стати одним з тих, хто може допомогти їм. 

Пам’ятаю Іллю, Назара та Костю, які дуже радо нас прийняли і після не хотіли відпускати, просили, щоб ми прийшли ще. Тоді я зрозумів, що потрібен їм і таким, як вони. 

 Про що ти говориш з воїнами в шпиталі зазвичай?

Спочатку знайомство, дізнаємося, звідки вони потрапили в лікарню. Питання “ні про що”, я б їх так назвав, для того, щоб зламати кригу. 

Найголовніше – це відчути людину, читати поміж рядків, бути гнучким. Говоримо про життя. 

Я ще беру гітару часто, пропоную заспівати, ніхто не проти, як правило. Питання мають бути як найпростіші, легкі. Це має бути вільна розмова, як між друзями. 

Які якості треба мати, щоб служити ветеранам в лікарнях?

Треба бути гнучким, без цієї здатності там буде дуже важко. Треба бути смиренним, терплячим. Любити їх, без любові взагалі неможливо служити. Бути життєрадісним: в їхньому випадку треба нести надію, посмішка дуже важлива.  

Що значить бути гнучким у спілкуванні з воїнами?

Якщо я помічаю, що якась тема бентежить воїна в розмові, то зразу змінюю її. Для цього маю в арсеналі декілька підготовлених заздалегідь тем, на які б ми могли говорити. Бувають різні ситуації, де потрібно орієнтуватися на місці. Нариклад, в одного з воїнів, яким ми служимо, була, як виявилося пізніше, проблема з алкоголем, я цього не знав.  На виїзді на рибалку він крадькома випив все, що мав, і почав просити, щоб йому купили ще. 

Я відмовив йому, але він почав дуже нервувати. Важко було спочатку зрозуміти, як вчиняти далі, але контакт потрібно було налагодити. Я сів біля нього і почав розпитувати його про сім’ю, просив показати фото. 

Він тоді так жваво і багато розповідав мені про родину, що і забув про своє недавнє бажання випити алкоголю. Я потім зрозумів причину: він потребував більше уваги, бо через рибалку ми відволіклись. 

Все може йти не по плану, коли працюємо з військовими, тому маємо бути готові до змін в програмі, яку заздалегідь підготували. 

Наскільки важко вислуховувати історії воїнів, бути в активному слуханні?

Для капелана – слухати – основний елемент служіння. Треба бути готовим слухати годинами. Історії, які розповідають воїни, слухати нелегко, особливо, коли розповідають про жахи війни, які вони пережили. Необхідно бути залученим в розмову, питати, наприклад, “а що ти відчував?”. Важливий момент – після відпускати ці історії із свого серця, звільнятися.

Як ти відпускаєш ці історії?

Справді їхні розповіді дуже впливають на душу. Для мене розрядка в тому, щоб хтось мене вислухав після зустрічі з військовими. В цій ролі виступає моя дружина, яка мене підтримує в служінні. Також важливим для себе бачу – наповнюватися Словом Божим. Після цих зустрічей, як правило, більше ні з ким не зустрічаюся, щоб дати собі можливість відпочити після почутого. 

Йду на прогулянку, граю з дітьми у футбол.   

Для того, щоб бути ефективним у служінні як капелан, потрібно мати час для розрядки. Треба врахувати, що неможливо служити військовим у шпиталях кожного дня, бо неминуче настане вигорання. 

Необхідно розподіляти свої сили, щоб залишатися в ресурсі. Також вважаю для більш ефективного служіння краще за все служити вузькому колу солдатів і бути їм посвяченим.

Найважливішим елементом відновлення виділяю для себе молитву і читання Біблії, таким чином, даючи Богові можливість себе відновити.  

Як відбувається побудова стосунків з воїнами? Коли ти можеш сказати, що вони стали довіряти тобі?

Побудувати відносини з воїнами, як і будь-ким, не виходить з першого разу. Це процес. Але те, що вони дійсно помічають, так це щирість, чи дійсно ними переймаються. Ми кілька раз відвідуємо одних і тих самих хлопців, беремо номери телефонів, збираємо дати народження, бо для побудови стосунків на потрібно про них щось знати. 

Пізніше ми вивозимо їх на рибалку або пікнік, де ми можемо провести з ними більше п’яти годин разом. Їдемо разом, їмо разом. Так з часом і з’являється довіра. 

Яке ставлення до молитви та Біблії у воїнів в шпиталі?

Ми ніколи не починаємо знайомство з воїнами з Біблії чи молитви за них. Капелану треба створити умови для того, щоб воїни змогли довіритися йому. Проходить час і вони самі починають цікавитись Богом, стативи запитання, просять про молитву. 

При кожній зустрічі ми намагаємося сказати їм слова надії, подяки, про те, що ми молимося за них.

І Біблія, і молитва є правильними речами, але в правильний час, коли людина відкриється, коли буде довіра. 

Як реагуєш на прояви ПТСР у військових?

У нас було кілька випадків, коли я не знав, що в них це є, особливо на виїздах, де могли бути різкі звуки. Ніхто не знає, коли і як проявиться цей розлад, але як капелан я маю бути готовим до того, що це матиме прояв, і бути при цьому гнучким, про що я говорив вище. За необхідності запропонувати, наприклад, відвезти в лікарню, запитати, чим можу бути корисним в цей момент.

Який зворотній зв’язок ти очікуєш від військових в шпиталі?

Для мене зворотній зв’язок проявляється в тому, коли я бачу в цих хлопцях зміни. Наприклад, коли вони говорять, що раніше в них було бажання вчинити самогубство, робити якісь неправильні речі, а після нашого спілкування кажуть, що до них прийшли інші думки, їм стало легше. Це дуже радує і спонукає рухатися далі.  

Що, на твій погляд як священнослужителя необхідно робити на рівні держави, щоб допомогти воїнам реабілітуватися після війни?

Дати можливість цим хлопцям бути почутими, будувати з ними відносини. Потрібні фахівці, які змогли б допомгти, це психологи, капелани. Давати або сприяти, в тому числі, фінансово, різним можливостям для реабілітації воїнів. 

Державі необхідно в будь-якій спосіб допомогти важко пораненим соціалізуватися, реалізовуватися в роботі, навчанні. Чимало поранених воїнів говорять, що вони не потрібні ні на війні вже, ні в суспільстві. 

Я вірю, що Бог буде багато робити для важко поранених воїнів саме через капеланів. І сьогодні є неймовірна велика потреба в капеланському служінні, адже у військових шпиталях далеко не всі поверхи ще охоплені капеланами.  А воїни як на передовій, так в шпиталях дуже потребують духовної і моральної підтримки. 

При цьому кожному капелану важливо збагнути, де його місце: чи то на фронті, чи в лікарні і служити відповідно. 

Прес-центр CITA.