До дня літніх людей

1 жовтня відзначається Міжнародний день літніх людей, проголошений ООН у 1995 році. Спочатку цей день вшановували у Європі, пізніше в Америці, а вже наприкінці 90-х – у світі.

Людина, яка досягла віку 65 років, вважається літньою. Прогнозується, що до 2050 року у багатьох розвинених країнах число таких людей збільшиться вдвічі, а загальна кількість у світі складе 2 мільярди осіб.

Як святкують цей день? Чому варто пам’ятати про п’яту Заповідь? Як живуть пенсіонери в Україні? Про це йдеться у статті. А наостанок – зворушливі історії місіонерів, які служать людям похилого віку в українських глибинках.

Святкування у світі

День людей похилого віку, наприклад, у скандинавських країнах відмічають транслюванням у ЗМІ передач спеціально для літніх осіб.

У розвинених країнах проводять масові заходи: фестивалі, концерти, театральні вистави та благодійні виставки, вечори відпочинку, чаювання, танці, екскурсії, конференції на захист прав літніх людей.

Дітей заохочують в той чи інший спосіб виказати повагу старшій за віком людині. Власники середнього бізнесу пропонують людям похилого віку знижки на свої товари і послуги.

Роблять щось особливе для людей поважного віку, які вже безпорадні.

Заповідь Божа

П’ята з десяти Божих заповідей наполягає: “Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі!” (Вихід 20:12).

Тривалість життя людини прямо пропорційно залежить від її ставлення до батька і матері, тобто до старшого покоління. Варто пам’ятати, що зневага до людей поважного віку спричинить проблеми молодшого покоління в майбутньому.

Українські пенсіонери

За даними Українського інституту соціальних досліджень ( до війни 2022 року), основними проблемами пенсіонери назвали матеріальну скруту, недоступні за ціною ліки, низькі держвиплати, відсутність градації у розмірах пенсіях, платну медицину, чималі витрати на комунальні послуги, на придбання їжі, знецінення своїх заощаджень.

На питання, як можна вирішити перелічені проблеми, літні люди відповідали — ніяк, не маємо спроможності, намагаємось економити на всьому, самолікуємось.

Хтось виживає за рахунок боргів, хтось розпродає речі на “блошиних” ринках, комусь допомагають діти або сусіди, деякі не користуються електроенергією.

Джерелами статків пенсіонери назвали свої присадибні ділянки, які забезпечують їх продуктами харчування, а також продаж садовини та городини.

Свій матеріальний стан 90% літніх людей характеризували як катастрофічний.
Респонденти жалілися, що стикалися зі зневагою до себе через їхній пенсійний вік, в тому числі у внутрішньосімейних стосунках.

Як можна шанувати старших?
-Ввічливо і тактовно ставитися до літніх людей.
-Проявляти турботу та увагу – найпростіше, поступитися місцем в транспорті.
-Надати допомогу нужденним.

Історії місіонерів про літніх людей за часи війни.

У КОЖНОГО СВОЯ ВІЙНА

“Люба, я скоро повернуся, у нас тут роздають безкоштовні окуляри, піду собі візьму, а то мої, ти знаєш, вже нікуди не годяться”, – намагаючись посміхнутись, звернувся чоловік років 70 до своєї прикутої до ліжка тяжко хворої дружини, яка згодою слабко відреагувала очима на його слова.

Виснажений власною бідою, але сподіваючись отримати допомогу, він потрапив до церкви у Новій Одесі (Миколаївщина) на очну клініку.

Знявши свої окуляри з тріснутим склом, він протягнув організаторам з проханням замінити. Йому запропонували почекати, але він зніяковів та відповів, що не може через безпомічну дружину.

“Нас вразили його сумні очі, ми хотіли йому допомогти”, – поділився місіонер.

Отримавши позачергового нові окуляри після консультації лікаря, чоловік дуже дякував і вже квапився йти, коли йому вручили гігієнічні засоби для дружини.

Розчулившись до сліз, дякуючи за турботу, чоловік трохи підбадьорився і знову пішов перемагати у своїй власній боротьбі.

ТІ, ХТО НЕСУТЬ НАДІЮ

Ясна Поляна. Село на Миколаївщині, якого немає на мапі. Всі хати складають одну вулицю. 20 років тому там не жило й 200 людей…

Віддаленість від міста, похилий вік населення та відповідний стан здоров’я, а до того ще й війна, спричинили велику скруту у мешканців, яким не вистачає найнеобхіднішого – продуктів харчування. Не живуть, а мусять виживати.

В такі села дістаються місіонери з продуктовими пакетами. Того разу відвідали бабусю, яка розчулилась та зізналася: “Вас Бог послав, бо я тільки думала, як жити далі? Немає що їсти та й коштів немає, сиджу та плачу…”.

Ледве стримуючи сльози, місіонерська команда дякувала Богу за можливість стати розрадою для таких людей та приносити надію в українські глибинки.

ЧЕРЕЗ 14 РОКІВ

“Наша ніжна та дбайлива мама та бабуся. Так лагідно у нашій церкві називали сестру Валю”. Згадав місіонер та пастор з Миколаївської області, який пам’ятає її ще з 90-х років.

Валя – добра жінка з тяжкою долею. Мати чотирьох дітей, троє з яких проблемні, бабуся внучки, залежної від наркотиків, та прабабуся, яка виховувала правнучку.

Плакало її серце у молитві перед Богом за своїх не раз…Вона перейшла у вічність, а її сім’я не звернулася до Бога.

2022 рік. Війна. Багато труднощів. До новоодеської церкви почало приходити більше людей. Серед них – дочка бабусі Валі, Мая.

З вдячністю вона приймала допомогу, а пізніше почала ділитися про зміни у своєму житті і як Бог торкається її серця, а вона відчуває легкість.

“Молитва мами не проходить даремно. Після смерті бабусі Валі минуло 14 років і зійшли “паростки” Слова: її донька звернулася до Бога. Ми бачимо її очі, які світяться від щастя”, – поділився місіонер, радіючи Божій вірності.

ДОЧЕКАЛИСЯ

“Бабусю Олю, можна увійти? Доброго дня!”. Місіонерка з Нової Одеси Миколаївської області зайшла до знайомого будинку, гукаючи господиню.

Жінка похилого віку лежала на дивані і стогнала від слабкості: “На ноги, дітки, майже не встаю, але дуже рада вас бачити. Вибачте, що чаєм не зможу напоїти”.

Три роки місіонери відвідували самотню бабусю Олю, допомагали та спілкувалися з нею. Неодноразово вона чула про Христа і газету зі свідченнями постійно читала. За все була вдячна, але до Бога не зверталася.

«Ми запропонували їй молитву і вона вперше погодилася. Господь торкнувся її серця, вона каялася перед Ним і плакала. А ми були щасливі, що ще одна душа врятувалась!», – розповіла місіонерка.

Матеріал підготовлено прес-центром місії CITA.