Місіонерка в Кенії Інна Підгайна: “Якщо людина віддала своє життя Христу, їй потрібно бути готовою до всього”

Виросла у сім’ї посвячених християн в Україні, успішно закінчила університет, але відмовилася від кар’єри програміста. “Біла”, яка ототожнила себе з африканським народом і понад 7 років служить молоді у місії “Zamu” в епіцентрі аморальності та пороку.

Місіонерка з Момбаси в Кенії Інна Підгайна в інтерв’ю ділиться історією свого становлення та служіння, розповідає про культурні особливості країни, свою адаптацію до радикально нових реалій та людей, з якими розділяє своє повсякденне життя.

Інно, розкажіть свою історію. Як ви стали служителем?

Народилася, виросла в Миколаєві, у християнській родині. Вважаю привілеєм народитися в сім’ї, в якій батьки йдуть за Ісусом. Все моє дитинство пройшло у церкві та на домашніх групах, у дитячому та молодіжному служіннях. У мене не було такого християнства – “Тобі треба піти в неділю до церкви, бо треба”.

Я бачила з життя батьків, що християнство – це 24/7. Це постійно вдома люди, це праця, але мені це подобалося, бо все було справжнім. І зараз, через 25 років, я бачу, що те, що роблю у служінні, дуже відображає те, що мої батьки робили тоді. Вони завжди навчали тому, що недостатньо ходити до церкви, але мають бути особисті стосунки з Богом.

Я щиро покаялася у 7 років. Тоді ж Бог хрестив мене Святим Духом. Мені подобалося, як тато розповідав, що Бог через інші мови спілкується з нами. І тоді на своєму дитячому рівні я сказала Богу, що хочу з Ним так дружити.

Я проводила весь свій вільний час у церквах, таборах. Для мене християнство ніколи не було нудним, але чимось екстремальним та веселим. У 18 років я прийняла водне хрещення. Переломний момент трапився зі мною тоді, коли я отримала відкриття, що можна бути спасенним, а можна бути учнем Ісуса Христа. Це різний рівень стосунків із Богом. Коли твоє життя присвячене Христу, тоді і любов з Христом – на іншому рівні. Бог мене запитував, чи достатньо мені спастися і потрапити на небо, чи я хочу бути Його ученицею? Це, як у Діях. Я взяла паузу на роздуми.

Усередині був стан: Бог кличе мене – ходімо! А я не знаю, куди, у що це виллється… Я знову перечитувала Дії, і всі ті історії, які я вивчала у недільній школі, стали для мене реальними.

А якщо в мене за Тебе відрубають руку? Чи голову відріжуть? Чи я ніколи заміж не вийду? Запитувала я у Бога. Але якщо людина віддала своє життя Христові, їй треба бути готовою до всього.

Тоді я отримала одне з найбільших одкровень у своєму житті про те, як Бог мене любить!
Читаючи біографії місіонерів, я розуміла, що якщо Бог любить мене, а я люблю Його, то навіть якщо Він передбачив мені пройти через якісь труднощі, то я зроблю це заради любові до Нього, Він дасть силу подолати. Найкраще і найбезпечніше місце, де можна бути, – Його воля. Через тиждень я відповіла Богові, що хотіла б пізнати цю любов. З того часу я почала запитувати Його про своє покликання. Так, я служила у церкві, але в Біблії бачила, що є більше.

Одного разу гортаючи інтернет у пошуках матеріалу для дитячого служіння, мені чомусь дуже захотілося почитати про Кенію. І тоді Бог сказав мені, що я там буду.

Відтоді, куди б я не йшла, я скрізь бачила довгострокових місіонерів і мені здавалося, що на місію тільки я одна не їду.

Я майже закінчила університет, але все моє серце вже було у місії, у розумінні Божої волі. Найстрашніше для мене тоді було – це сказати батькам, що я не хочу бути програмістом, а поїхати до Африки.

Хіба батьки не припускали, що ви як дитина ревних християн захочете стати місіонеркою?

Думаю, вони здогадувалися та побоювалися, багато переживали за мене. Про Африку ми знали здебільшого з “Айболита”. Так, я знала, що там страждають дітки, і їм потрібна допомога.

Мені почали снитися африканські діти, які біжать мені назустріч. Я розуміла, що чи я збожеволію, чи послухаюсь Господа.

Він кликав мене, а я боялася, хоча швидше не боялася, а просто Божий час підходив поступово.
Мені було страшно, що батьки можуть мене не зрозуміти, але їхати кудись без їхнього благословення я не хотіла.

Після розмови з батьками тато мені сказав, що якщо я впевнена, що це Бог, то це велика честь і велика відповідальність і вони з мамою не можуть стояти на цьому шляху. Але попросив, щоб Бог і їм відкрив те саме. Ми разом помолились. І мій тато, як Гедеон ставив Богові умови.

Як на мене, те, що тота попросив, було нереально, але за два дні він отримав підтвердження всьому, про що просив.
Мені знаків не треба було, а от тато мав багато запитань: де ти житимеш? Де ти спатимеш? Що ти будеш їсти? Де ти візьмеш гроші на квиток?

Тоді почалася війна в Україні, 2014 рік, і мені всі говорили, що це погана ідея, і я нікуди не виїду. Думала, що якщо тато не пустить мене до Африки, то я поїду на схід України.

Був ще такий момент перед моїм від’їздом. Тато підійшов до мене вдома, сказав, що я маму довела до сліз – моя мама зазвичай ніколи не плаче, але тут розплакалася, знаючи, що я додому більше не повернуся.
Через три дні після розмови з батьками я мала на руках квиток на літак.

Ви приїхали на місце, спустилися з трапу літака… Які тоді були переживання?

Мені здається, що тоді включила економ-режим, “заморожувала” свої емоції. Я їхала на рік, це не була короткострокова подорож. Але всередині я знала, що додому не повернусь. Це був квиток в один кінець.
Я розуміла, що моє завдання – навчитися жити у новій реальності.

Скільки вам знадобилося часу на адаптацію до нової культури?

Це відбувалося у кілька етапів. Спочатку я приєдналася до команди українських місіонерів. Як українці ми намагалися зберегти свій мікросвіт. У цьому є плюси та мінуси: можна було прийти в будинок до своїх і поїсти борщ, але це гальмувало глибину усвідомлення того, що відбувалося зі мною. Ще до приїзду я багато дивилася, вивчала та думала про Кенію, тому побачені природа та ландшафти мене вже не дивували. А ось глибина людських проблем у Кенії вбиралася в мене протягом року.

Історія, з якою я зіткнулася. Мама з раною на голові і покусаною спиною – її чоловік вдарив ножем і покусав її – варить їсти дітям, при цьому одного малюка вона тримає на спині… і це нормально. Грошей у неї не було, щоби доїхати до лікарні.

Якщо не замислюватися про життя в Кенії, можна запитувати себе: чому люди в Африканських країнах не можуть жити по-іншому? Люди, які народжуються тут, не знають іншого життя, не розуміють, як інакше можна жити. Економічні, політичні, культурні чинники також дуже впливають. Крім того, варто зазначити, що ми на той момент служили людям в нетрях – а це особливий менталітет всередині самої культури.

Коли в такій рутині проводиш час із місцевими людьми, це зовсім інший рівень любові та посвяти, співчуття до них. Коли знімається це туристичне “треба всіх пофоткати”, ти розумієш, що ці люди – не мавпи, а живі особистості, з якими потрібно будувати мости, зрозуміти їх, спробувати, наскільки можливо, “влізти в їхню шкуру”.

Другий етап адаптації у мене настав, коли я переїхала від українських місіонерів до міста Момбаса. Тоді Бог покликав мене відкривати місію ЗАМУ. Це був зовсім інший рівень, бо тоді я опинилася одна серед місцевого населення.

Мені потрібно було адаптуватись під їхні закони. Коли я все ще намагалася залишатися “білою” та “по-білому” вирішувати питання, мене не розуміли. Мені довелося сильно зламатися, коли я зрозуміла, що я тут на роки і мені потрібно поважати їхні традиції та культуру, розумію я їх чи ні, чи логічні вони в моїх очах, чи ні, але це потрібно все “проковтнути”, змиритися.

Розкажіть про особливості життя Кенії.

Коли я приїхала, мене одразу поставили відповідати за молодшу школу і мені довелося швидко занурюватися у питання освіти. Для мене освіта стала великим культурним шоком. Вся освіта в Кенії платна, безкоштовної не існує. Вона дорога, але при цьому нічому не вчать. Діти приходить до школи о 6-й ранку і йдуть зі школи о 18.00, 12 годин проводять у школі, платять за це гроші і не знають нічого.
В одній із місцевих книг з природознавства була картинка: навіщо людям різні частини тіла?
І підписано: рука – щоб робити домашню роботу, ноги – ходити, а голова – носити дрова. З дитинства кенійці знають, що їхні голови для дров…

Інститут сім’ї в Кенії зруйнований: ґвалтувати власних дітей – це нормально, завагітніти у 14 років – це нормально, більшість людей, навіть християн, живуть у цивільних шлюбах і це нормально. У Кенії люди не мають прав, не мають законів, поліція може заарештувати і побити людину просто так.

Звісно, знову хочу уточнити, ми говоримо не про всю націю, усі люди різні. Але як явища, тенденції ці речі мають місце.

Найбільша різниця у мисленні українців та кенійців – українців з дитинства вчать про незалежність, про права людини, а кенійців вчать не висуватись і не заявляти про невдоволення, щоб залишитися живим.

У школах немає мети виховати покоління, що думає, але слухняне: не ставити запитання, а бездумно підкорятися. Нація, що терпить несправедливість, бо так вчать з дитинства.

У школах дітей б’ють. Наприклад, у вчителя поганий настрій, він може вдарити дитину. Він може по спині бити дитину до крові.
Коли діти стали приходити зі школи зі сполосаною спиною, для мене це був культурний шок.

Одному хлопчику за неправильно вирішені приклади математики вчителька побила руки, одна з них вивихнулася.
У Кенії люди дуже багато чаклують, займаються чорною магією, змовами на те, щоб люди божеволіли. Є реальні випадки, як це спрацьовує.

З ваших постів в Інстаграмі я зрозуміла, що Момбаса – це сучасні Содом та Гоморра. Яке там життя, особливо для молодих людей та підлітків, яким ви служите?

Звичайно, ми служимо і дітям, і підліткам, але наша аудиторія – це молодь 18+. Як виглядає їхній день? Навіть складно сказати, тому що більшість із них сидять вдома, бо роботи немає, тиняються вулицями. Єдина безкоштовна розвага в Момбасі, де 3 млн. мешканців, – це пляж. Посиділи вдома, посиділи на пляжі. Багато барів навколо, дуже дешева мирра (жувальний наркотик), її жують усі з 12-15 років.

Тут живуть бідно. Те, що все місто блискуче і привабливе, це оманливе враження. Тут люди вміють вдавати, завжди знайдуть гроші на розваги, показують себе тими, ким не є.

У Момбасі сильно розвинена культура порнографії та проституції. Наприклад, маршрутка. Вже зовні вона розфарбована в роздягнені образи дівчат. Одна маршрутка може називатися “пожадання”, інша – “задоволення”. У салоні крутять кліпи… Якщо сказати, що це непристойні кліпи, це нічого не сказати. Але їм це нормально. Часто до Момбаси приїжджають європейці за “цим”, за копійки знімають місцевих дівчат.

Слово “спонсор” у місті вважається поганим. Спонсор для місцевих – це чоловік чи жінка старшого віку, як правило, білі, з якими потрібно спати, а вони оплачуватимуть твоє життя. Молодь у Момбасі вважає, що майбутнє складеться, якщо в тебе з’явиться спонсор. І це нормально.
Я знаю, що у наших дівчат, які приходять до нашої місії, мами працюють повіями. Дівчатам 16-17 років, а мамам трохи більше 30 років.

Як ви із цим живете?

Я не звикла, мене все це турбує, мені насправді дуже складно це все дається.
До розпусти звикнути не можна, я втомлююся морально, буває зі служіння приходжу додому розбита. Ми аналізували з чоловіком і командою і маємо зізнатися, що, по-перше, це дуже сильний духовний тиск. Ти нічого такого сам не робиш, але відчуття, що повалявся у брудній калюжі. Наші члени команди переживають те саме. Допомагає спілкування в команді, спільні молитви та розмови з чоловіком. Він мудра людина і виріс у цьому місті, і завжди підбадьорює дивитись вперед з вірою, знаючи, що Бог завжди виконує те, що обіцяв.

Знайти молодь, яка б розуміла, що їй потрібне навчання, складно. Наприклад, однієї суботи ми святкували день святого Валентина. Ми використовуємо цей привід, щоб запросити на зустріч молодих людей.
Була забита вся зала. А ось на освітні проекти прийшли одиниці.

На класах програмування, які ми робимо заради блага молодих людей і після закінчення яких можна отримати працевлаштування, ми виявляємо, що не так просто знайти людей, здатних старанно вчитися протягом року, хоча багато хто сидить без роботи!

Розумію, що якщо можливостями, які надає наша місія, молодь не користуються, це не означає, що служіння не вдалося або що ми не догодили Господу. Наприклад, у випадку, коли вагітніє дівчина-підліток, яка відвідувала наш проект, чи хлопець грає у нашій футбольній команді вже 2 роки, але ще не віддав своє життя Христові.

Зрештою, кожен робить свій вибір. Для багатьох людей сам Ісус став цілителем і Спасителем, але для когось Він став каменем спотикання. Говоримо про всі можливості, пояснюємо наслідки вибору, доносимо думку: “я тут для тебе, щоб допомогти тобі”. Але якщо людина відмовляється чи всерйоз не сприймає, це її вибір. На зміну мислення може піти 10-20 років, це непросто. Такий підхід звільнив мене від образу супермена – “треба всіх урятувати”.
Навпаки, розумію, що ми лише інструменти в Божих руках і ми сіємо, а вирощує лише Він.

Zamu. Вашій місії у Кенії 3 роки. Розкажіть про бачення та цілі місії, що вдалося реалізувати за цей час.

Коли я приїхала до Момбаси, Бог показав мені, що треба працювати з молоддю. І напрямок роботи – вирощування учнів Ісуса Христа так, щоб вони змогли стати самостійними місіонерами. Виховати покоління місіонерів, щоб вони не мали потреби в нас.

Поряд із цим ми розуміли, що доведеться починати з нуля, і тому, коли ми говорили про бачення ЗАМУ, ми розбили проекти місії на три блоки: євангелізація, учнівство та тренінг для служителів. Завдання – налаштувати служіння так, щоб люди, які вперше чують про Христа, могли прийти до нас, а ті, хто стає Його учнями і хоче присвятити своє життя на служіння, піти на тренінг.

Що молодь любить і які в неї потреби – на це орієнтувались, створюючи проекти. Врахували те, які проблеми у Момбасі: проституція, наркоманія, розпуста. Виходячи з цього розвиваємо євангелізаційний напрямок: футбольна команда, комп’ютерні класи, курси макіяжу – євангелізація плюс створення робочих місць.

Учнівство здійснюємо через домашні церкви та наставництво, а навчання місіонерів – через місіонерську школу. Також плануємо відкриття помісних церков у місцях, де це буде потрібно. Наше бачення – це місіонерський рух. Тому з Божою допомогою ми розпочали місіонерську точку в Тана Рівер (адміністративний округ у Кенії – ред.).

Так виникла програма “Happy&Holy” – євангелізація у школах. Ми побачили, що багато проблем починаються ще зі школи, наприклад, дівчата вагітніють у підлітковому віці, багато хто стає наркоманами ще зі школи. Уроки про правду про наркоманію, вагітність, про все те, що нам дозволяє нести Євангеліє не лише тим, хто називають себе християнами, а й мусульманами. До мусульман у церкві нас не пускають, а до шкіл можна.

Ідея така, ми створили програму на один триместр, приходимо до школи з темою раз на тиждень. Суть: не обов’язково грішити, щоби бути щасливим. Ми говоримо, що якщо ти знайдеш Ісуса, то тобі все це не потрібно.

У школах нам дають класи учнів різного віку. Ми можемо охопити від 150 до 500 учнів за один раз. Ми маємо дві години, щоб донести тему. Ми говоримо про те, чому шкідливо вживати наркотики, використовуємо місця з Писання. У нас є урок, де ми ділимося євангелією, це ризиковано, і якщо дізнаються, то нас можуть у школу більше не пустити.

Після закінчення курсу ми запрошуємо молодь до нашого табору на канікулах, де вже повноправно проповідуємо Євангеліє.

Молодь залучається після програми “Happy&Holy” та табору в життя місії: домашні групи, молодіжні служіння.
За минулий місяць чотири особи прийняли хрещення з тих, з ким познайомились у школі.

Якщо вважати покаяння піднятими руками, то це все чи більшість, хто проходить програму. Ми не орієнтуємося на підняття рук як ознаку народження згори, тому що молоді люди можуть це зробити на емоціях. Молитвою покаяння моляться дуже багато.
Є й люди, які присвятили своє життя Христові серйозно. Хтось із них стає членом домашньої церкви, приєднується до команди служителів, а є й ті, хто їде навчатися в коледжі, університети, і віримо, що говорять про Ісуса далі.

Окрім “Happy&Holy”, ми ще маємо футбольну команду. У Момбасі молодь дуже любить грати у футбол. Ми розпочинали нашу місію з того, що ходили на пляж грати з хлопцями у футбол та запрошували їх на домашню групу. У нас є такі хлопці, які покаялися через футбол, прийняли водне хрещення та служать Господу. Хтось залишився з нами, а хтось переїхав до іншого міста і приєднався до інших церков чи місій.

Щонеділі ми робимо євангелізації на пляжі, приходячи туди з м’ячами. Граємо, але головна мета – запросити на молодіжки та домашні групи.

Під час гри у футбол частина команди ходить пляжем та євангелізує народ.

Ваша команда викладає комп’ютерні курси з отриманням сертифіката з подальшим працевлаштуванням. Як вам це вдається робити?

Щодо “даємо роботу” хотіла б уточнити. У нас є два комп’ютерні класи. Перший – для тих, хто тільки вчиться вмикати комп’ютер. На курсах ми даємо базові знання за 1,5 місяці. Ми не влаштовуємо потім на роботу, але у студентів є можливість піти на класи програмування або подавати свої резюме на ті вакансії, де потрібні знання комп’ютера, наприклад, касири в супермаркетах. У нас багато студентів працювали на передвиборчій кампанії та створювали бази даних.

Викладач класів програмування – добрий друг нашої місії. Саме він після закінчення першого потоку відповідатиме за наш IT-офіс. Виходить, що результатом навчання може стати IT-компанія. Ідея в тому, щоб навчати молодь у тих сферах бізнесу, які ще не розвинені в цій країні, таким чином, створювати робочі місця та допомагати розвитку всього міста.

Досить успішно пройшли перші класи з макіяжу. Після їхнього завершення вже дві дівчини запустили свій бізнес. Ціль на цей рік – відкрити салон, де дівчата змогли б отримати роботу.

Ви кажете, що Zamu не тільки місія, а й сім’я. Розкажіть, як живе у звичайні будні Заму-родина?

День починається з ранкової молитви з 8.30 до 9.00, потім кожен йде виконувати свої завдання. Якщо триває місіонерська школа, то протягом дня графік змінюється.

Робота в командах розпочинається з молитви. Навчання, обід, танцювальні класи, тренування, клуби, відвідування хворих та нужденних людей. Дуже багато часу йде на відвідування та побудову відносин: проблеми, які ми вирішуємо, – це від “нічого їсти” до “нічим платити за школу”. “Вигнали з дому всю сім’ю за несплату посеред ночі.” Ми часто зустрічаємося з такими побутовими проблемами.

Багато часу витрачається на душоопіку та консультування.

У нас є кінець робочого дня, але його немає по суті, тому що серед вечора до нас приходять люди за допомогою, наприклад, дівчата, які у громадянському шлюбі, і просять допомогти, тому що чоловіки їх не годують. Кілька тижнів тому хлопець порізав собі вени… ось таке у нас життя.

Як сім’я ми переживаємо все це разом. Наша команда служителів – це молоді люди, які були інтернами у нашій місіонерській школі, тепер служать на місії, тобто молодь, яка служить молоді. Це ті, які прийшли до нас з нуля та виросли до лідерів домашніх груп. При цьому вони ще самі вчаться в коледжах, намагаються організувати якийсь бізнес, щоби більше служити і при цьому віддавати.

Це нормально, коли до наших служителів у гості приходять 20 хлопців та з’їдають усю їжу, приготовлену на тиждень.

У нас служіння ближньому не лише на рівні проектів, але це стиль життя. А ще, у нас завжди галасливо і дуже весело.

Часто молоді люди приходять до нас із запитаннями: “у мене з’явився хлопець/дівчина, скажіть: це правильна людина чи ні? Від Бога чи ні, а в нас однакові цілі чи ні?
Ми одружені лише рік, тому іноді здається, що ми не маємо достатньо досвіду. Але їм нікуди більше йти.

У нас вдома завжди мають бути запаси хліба та печива для гостей. Ми не переживаємо, якщо в будинку брудно, бо ми просто не встигаємо через такий потік людей. У вихідний день це єдина можливість відпочити, але якщо ми поїхали за межі Момбаси.

Свій вільний час куди вкладаєте?

Ми з Карменом намагаємось влаштовувати собі вихідні, почали боротися за свою сім’ю у цьому плані. Що робимо у вільний час? Спимо (сміється). Ми часто виїжджаємо за межі міста у вихідні на узбережжя. Ми живемо та служимо на узбережжі, але нас усі тут знають. Тож просто треба виїхати за місто.
Під час відпочинку займаюся веслуванням, а моєму чоловікові важливо побути в тиші.

Ви також відвідуєте колонії, проводите свята. Як вас приймають у такому специфічному місці та що ви там робите?

Працівники колоній самі зацікавлені у тому, що хлопці більше не потрапляли туди, тож колонія для місіонерів відкрита. Наша команда служить там щотижня, дуже часто це душопікування, повчання про те, як далі жити, коли ти вийдеш на волю, що робити зі своїм життям.

Колонія для цих дітей – це найкраще місце, де вони в житті побували, бо там є їжа щодня, до них приходять місіонери, які з ними дружать і моляться. Для багатьох із цих дітей колонія стала благословенням.

Ви відвідуєте центр для дівчат-інвалідів, чим допомагаєте цій категорії нужденних?

Цей центр заснувала асоціація жінок-скаутів у Кенії. Ідея в тому, щоб установа була самоокупною. Інвестицій там більше немає, а дівчата лишилися. Ми познайомилися з ними, бо вони недалеко від колонії, коли вони не мали їжі. Наша мета – душопікування та євангелізація. У центрі їх вчать ремеслу, але там немає ні психолога, нікого, хто б міг поговорити з ними поза швейною машинкою.

Вже за нас почали розкриватися проблеми зґвалтування та інші моменти, пов’язані з їхньою незахищеністю. Вони мають проблеми з елементарною гігієною, нічого їсти, прості речі, але для дівчат це цілий світ, якому їх треба навчити. Наш випускник інтернатури викладає їм клас із плетіння кошиків.

Керівники центру зауважили, що у дівчат відбулися величезні зміни після наших відвідин. Вони більше не б’ються, не лаються, стали краще за собою дивитися, більше сміятися. Вони просять не кидати їх. Минулого року було складно, ми думали урізати якісь проекти, але центр залишити не змогли. Ці дівчата, мабуть, не стануть членами нашої громади, але ми бачимо плід.

Служіння хлопцям у колонії та в центрі дівчатам-інвалідам для нас – це місця любові. Ми бачимо, як сильно вони потребують її, вони дуже вдячні нам за турботу.

Як найкраще благовістити кенійцям?

Через довгострокові стосунки. Напевно, 80 відсотків населення знають про Христа. Більше того, країна позиціонує себе християнською. Але це скоріше номінальне християнство. У країні дуже багато лжевчень. Тому гостра потреба – не просто проєвангелізувати, а “навчити”, як говорив Ісус. А на це можуть піти роки.
Любити людей, навіть якщо крізь роки не видно жодного плоду. Але це, мабуть, можна віднести до будь-якої людини незалежно від нації.

Як стати партнером служіння Zamu?

Якщо це фінансовий партнер, підписатися на щомісячну пожертву через “Донорбокс”, це найзручніший спосіб. Другий момент – це молитва, можна підписатися на щомісячну розсилку. Також можна приїхати до нас: є потреба в людях, які могли б поділитися своєю професією з молоддю: фотографи, IT, інші, щоб молодь могла користуватися цими навичками до кінця свого життя.

Ваші побажання місіонерам-початківцям.

Якщо говорити про крос-культурну місію, то – не поспішати, бо зрозуміти культуру та стати її частиною завжди займає час.
Запастись терпінням та кваліфікацією. Я помітила, що часто люди хочуть на місію, але немає практичних навичок чи досвіду, яким вони могли б поділитися. Бажають спасати тисячі, але не мають підготовки.

Бути готовим до того, що місія – це не завжди покаяння тисяч, іноді це складна рутинна праця, вмирання для себе, не бачачи швидких результатів. Бути готовим морально до цього, бо, як Павло казав, що один сіє, другий поливає, але тільки Господь усе вирощує.
Не від нас результати. Від нас – бути вірними. З цим розумінням починати, щоб потім не розчаровуватись.

Дякую за бесіду.

Інтерв’ю підготував прес-центр CITA.