Місіонери Донбасу: життя за часи війни в Україні

2016 рік. Двоє випускників місіонерської школи з різницею в навчанні у півроку із Запорізької області потрапляють на Донбас. Їх готували для служіння у зонах бойових дій.

Андрій опинився у Донецькій області, в місті Вугледар, а пізніше – у селі Пречистівка, через рік одружився:

“Спочатку ми приїжджали з Вугледара до цього села на масові події, які проводили разом із служителями з інших міст, влітку організовували денні дитячі табори, а вечорами проводили євангелізації. Місцеві уважно слухали Боже слово. Побачивши такий відгук людей, у нас із дружиною виникло бажання приїжджати до них регулярно. А через півроку ми зовсім перебралися у Пречистівку. Відчули, що можемо їхати туди, де ще ніхто не служив”.

Олексій з дружиною потрапили до Рубіжного, що на Луганщині, як помічники пасторів, не підозрюючи, що зразу ж прийдеться грати ведучі ролі у служінні:

“Я довго сумнівався, бо мені такі події нелегко даються. Я поїхав до невідомого міста. Мені хотілося зрозуміти, чи це Бог, чи це людський фактор? Я очікував слова від Бога, бо розумів, що якщо діяти на емоціях, а завтра прийдуть проблеми та емоції вщухнуть, я все одно маю продовжувати. Молилися з дружиною і зрозуміли, що треба рухатися до Рубіжного. Спочатку я не мав бути там як служитель першим номером, а помічником, але так вийшло, що сім’я, з якою ми мали служити, не приїхала. Так і взяли ми цей плуг”.

На рахунку місіонерів – дитячі служіння, свята та клуби, молодіжні зібрання, вуличні євангелізації, домашні групи, богослужіння у помісних церквах, наметові служіння, допомога нужденним, сім’ям зі складними обставинами, піклування про самотніх та літніх людей.

Донбас до війни 2022 року. Спогади місіонерів.

Олексій.

“До переїзду на Луганщину я ніколи не був на Донбасі. Працюючи з людьми східного регіону, я побачив певну гордість. Відчувалася “надута” позиція: “ми найкращі”, “нам нічого не потрібно”, “ми трударі, самі прорвемося”, “сам собі не допоможеш, ніхто не допоможе”. “Який Бог? Навіщо Він потрібен?”
Були, звісно, ​​і ті, хто щиро та відкрито приймали Господа.

Тоді, 2016 року, люди шукали Господа, бо події в 2014 році на Донбасі похитнули багатьох. Люди були відкриті до Бога, ми стали для них відповіддю на фізичні та духовні потреби. Ми бачили, як виконується девіз нашої місіонерської школи: “Ми йдемо туди, де біль, щоб проголосити правду Божу і відновити зруйноване”. Взявши це на озброєння, ми сміливо знайомилися з людьми, спілкувалися з ними, і багато хто був відкритий до молитов і хотів пізнавати Бога. Але з кожним роком я помічав, що їхнє ставлення до Бога і віри починало черствіти, бо поверталася так звана стабільність до їхнього життя: люди знову працювали, відновлювалася інфраструктура”.

Андрій.

“Люди на Донбасі дуже працелюбні. Важка металургійна та шахтарська праця (шахта працює цілодобово в 4 зміни), багато полів, засіяних пшеницею, ячменем та соняшником вимагають багато сил та часу. Мешканці Донецької області дуже люблять свій регіон та пишаються ним. Особливо часто згадують Донецьк та шкодують, що у 2014 році місто опинилося під окупацією.

На Донбасі багато православних храмів та монастирів. За моїми спостереженнями люди в основному вважали себе православними, а до євангельських віруючих ставилися обережно, вважаючи їх “сектантами”. Водночас люди тяглися до Бога, ставили запитання та хотіли розібратися у питанні віри.

Місіонерська праця, служіння і допомога людям робили свою справу, і у людей змінювалося уявлення про церкву та віру в Бога. Особливо це виявлялося через служіння дітям, яких батьки відпускали на християнські заходи”.

Корективи війни 2022 року або життя “східних” місіонерів на заході України

Олексій.

“Чернівці. Гарне місто. У перші дні на початку війни я дякував Господу за те, що тут є церква, яка прийняла не лише нас, місіонерів, а й інших переселенців, яких я евакуював зі східного регіону пізніше. Я сміливо пропонував людям виїжджати, знаючи, що вони будуть у безпеці, про них подбають і ніхто на вулиці не залишиться, хоч і не всі вірили в це. Я дякував Господу за братів і сестер, які подали руку допомоги. Церква у Чернівцях дуже допомогла нам і матеріально, і з житлом. Ми ні в чому не мали потреби. Дякую їм за це! У Бозі ми одна велика родина.

Рубіжне – це мій регіон, про нього у мене серце болить. Туди я їздив із гуманітарною допомогою, поки не окупували. Наш виїзд з Луганщини був вимушений, але рано чи пізно ми все одно повернемося туди. Як це буде? Невідомо, адже територію у Рубіжному та наш молитовний дім розбомбили.

У Чернівцях ми були тимчасово. Протягом більш як півроку я себе тут не знайшов. Звичайно, всіляко ми намагалися допомагати всім, чим могли”.

Андрій.

“На початку березня ми з родиною та церквою евакуювалися до Кам’янця-Подільського (Хмельницька область). Тільки тут змогли прийняти таку кількість людей. Ми знали цю церкву раніше.

Будучи там, ми займалися евакуацією зі Сходу, гуманітарною допомогою, служінням переселенцям.

Але у цьому місті багато церков і без нашої. Звичайно, ми знайшли чим зайнятися, але запитували себе, наскільки потрібна у цьому місті наша допомога? Адже нас готували як служителів для прифронтової зони. Я запитував себе: а що змінилося відтоді, як росія вторглася ще 2014 року? Шукав безпечного місця для сім’ї? Так, ми не геройствували, розуміючи, що у нас дружини та маленькі діти. Але водночас відчували, що треба повернутись у ті края, раз на цьому етапі ми не можемо служити на Донбасі.

Роботу можна скрізь знайти, але наскільки це буде місіонерська праця?”

Ближче до своїх країв: місіонери служать у Запоріжжі

Наприкінці вересня і у жовтні Україна та світ здригнулися від жаху, побачивши наслідки ракетних обстрілів рф та атак шахідів в Запоріжжі. Цинічно армія росії завдавала ударів по гуманітарним колонам, цивільних об’єктах вночі та рано вранці: десятки загиблих людей, зруйновані будинки, школи, лікарні, багатоповерхівки та приватні будинки, пошкоджені історичні пам’ятки.

Саме в цей час місіонери з сім’ями із Західної України переїхали до Запоріжжя.

Олексій.

“На одній із ранкових молитов для мене став близьким текст із Біблії про Мойсея, де сказано, що він вважав за краще страждати зі своїм народом. Цим словом я ніби прийшов у готовність діяти і їхати до Запоріжжя.

Так, там вистачає своїх церков, але багато хто і виїхав, також у місті велика кількість переселенців. Один із моїх внутрішніх покликів – я більше потрібен у цьому місті.

З Чернівців добиратися 1500 км до прифронтових місць, куди ми їздили з гуманітарним вантажем, хоча нам давали і продукти, і фінанси на паливо, але з кожним разом це було робити важче.

У Запоріжжя приїхали, звідси ближче до зони бойових дій. Тут, звісно, ​​небезпечніше. Але зараз небезпечно по всій Україні. Це не стало перепоною для прийняття рішення, і до речі, воно не лише моє, ми разом із дружиною так вирішили.

Сім’ї СЖО, які живуть досі в Запоріжжіі, і, як і раніше, потребують допомоги. Служителі у прифронтових зонах виїхали, а ми – на зміну.
Ми зрозуміли, що більше приноситимемо користі тут.

Їздимо з гуманітарною допомогою областю, когось вивозимо. Проводимо дитячі клуби, вуличні євангелізації, організували у трьох точках міста клуби для дітей із малозабезпечених сімей із годуванням (на клуби приходять щоразу до 30 дітей), відвідуємо сім’ї нужденних, шукаємо гранти на допомогу продуктами та дитячим одягом”.

Андрій.

“Служачи у Кам’янці-Подільському, я не переживав повноти, особливо останнім часом перед від’їздом, не бачив подальшого розвитку.

А Запоріжжя і місто більше, і ми ближчі до зони бойових дій, щоб там можна було служити людям”.

Що важливо знати молодим місіонерам?

Андрій:

“Час, який ми присвячуємо Господу, хоч це не завжди легко, точно ніколи не буде марним. Ти будеш приносити користь іншим і бачити її для себе особисто. Коли ми служимо Господу, це в першу чергу робить зміни в нас самих. Служіння допомагає нам жити і рухатися вперед, отримувати радість, незважаючи ні на що. Буває, що не вистачає грошей, не бачиш результат довгий час і запитуєш, а чи є якась користь у тому, що я роблю? Так виховується вірність, любов до Бога”.

Олексій:

“Навчитися довіряти Господу незалежно від зовнішніх факторів, тому що навколо все може бути не так, як у Його плані. Бути щирим перед Ним та з самим собою для того, щоб розуміти, це я хочу реалізувати свої плани або те, до чого кличе мене Господь. Індивідуальне ходіння та спілкування з Ним навчатиме цьому.

Завжди радитись зі старшими наставниками, не набувати стану “мені ніхто не указ”.
У нашому житті повинні бути духовні лідери, перед якими ми могли бути підзвітними.

Коли я покаявся у 2015 році, я мав одні потерті джинси, в яких поїхав навчатися на місіонерську школу, там вони в мене остаточно порвалися. У мене просто не було інших… Боявся мати сім’ю, думав, як я зможу прогодувати дружину та дітей?

Але сьогодні я дякую Господу. Коли я став служити Богу, Він дав мені помічницю. Ми маємо дитину, і багато благословінь від Нього”.

Інтерв’ю підготував прес-центр місії CITA.