Місіонер у Монголії: “Християнство – це не про комфортне життя, християнство – це про вічне життя”

Руслан Андрійченко із дружиною Світланою, на місії в Монголії з 1994 року. Батьки, всі п’ятеро дітей яких народилися в Монголії, все ще живуть за візою… Вони полюбили монголів, відкрили кілька церков і активно займаються Благовістям, зокрема через національні телеканали.

В інтерв’ю місіонер ділиться 30-річним досвідом служіння і життя в азіатській країні: про важливість присвятити себе Богу і прощати авансом, про особливості зарубіжної місії: що означає бути підготовленим до служіння і як місіонеру забезпечити себе та свою сім’ю? Як проповідувати про Ісуса монгольському народові? Чим унікальна Монголія та монголи?

Руслане, як ви зрозуміли, що вам потрібно їхати служити до Монголії?

Я повірив в Ісуса у 1992 році, у місті Ноябрськ Тюменської області, хоча родом із Херсона. Через місяць після покаяння і хрещення повернувся до рідного міста, і тоді вперше один із вуличних євангелістів пророкував мені про покликання і служіння Богові. Його слова дуже торкнулися мого серця. Я поїхав навчатися в біблійну школу, де познайомився із чудовою дівчиною та духовною сестрою у Христі Світланою, яка згодом стала моїм найкращим другом, співробітником та прекрасною дружиною!

На другому році навчання у біблійній школі потрібно було обов’язково проходити профільну практику відповідно до факультетів навчання. Я спеціалізувався на хвалі та поклонінні, а вона – на місіонерському служінні, тому обрала практику в Китаї. Однак Богу було завгодно і її направили лідером місіонерської команди до Монголії.

Під час тієї поїздки відкрилася можливість організувати церкву у місті Ерденет. Для розвитку цього нового служіння нас направили до Монголії.

Після закінчення біблійної школи ми зіграли весілля і замість медового місяця вирушили служити до Херсонської церкви «Велике доручення» під керівництвом дорогоцінного пастора Віталія Шалухіна.

Здобувши серйозну духовну освіту, ми глибоко присвятили себе Господу на повний час і активно влилися у служіння молодої Херсонської церкви. Проте невдовзі з Монголії надійшов лист із закликом повернутися і продовжити розпочате.

Так у грудні 94-го року ми увійшли до справжнього місіонерського служіння. Чому справжнього? Тому що закордонна місія радикально відрізняється від місії до сусіднього села чи міста на іншому кінці країни чи навіть до сусідньої республіки.

До цього і я, і Світлана, спочатку окремо, а потім і разом брали участь у дуже сміливих місіонерських подорожах. Організували та вели команди через усю країну і навіть в інші народності та культури. Але, як виявилося, служити в країні, де ти не маєш права навіть перебувати і благовістити людям, мови якої ти не знаєш, передбачає зовсім інший рівень спорядження, підготовки та цілевизначення.

Ми були підготовлені довіряти Богові, але, як з’ясувалося, до реального місіонерства не були підготовлені зовсім і навіть не уявляли, з чим ми маємо зіткнутися в найближчому майбутньому. Приїхавши до Монголії, ми незабаром усвідомили, що маємо вчитися місіонерство заново.

Можете навести приклади, у чому саме ви були не готові?

Насправді ми нічого не знали, як мали б знати (сміється). Те, що ми вивчали у місіології про те, як інші місії діяли, як посилали місіонерів, насправді мають мало спільного з реальністю.

Я не говорю про те, що нас навчали неправильно, але красиві чи страшні розповіді вчителів про історію віри інших місіонерів це лише теорія, а практика місії лежить на зовсім іншій глибині. Відкрити доступ молодим служителям на цю глибину можуть лише ті, хто сам там працював, та сама місія.

Церкви, які діють за радянських часів або народилися на руїнах срср, в принципі не займалися закордонною місією. Благо неосяжні простори батьківщини приваблювали духовною неораністю. Жертовне подвижництво сотень християнських сімей, які подібно до Авраама, залишили рідне середовище проживання і вирушили на Північ, у Середню Азію, в Сибір і на Далекий Схід гідно наслідування!

Я особисто знайомий з деякими з них, і це люди незвичайної віри, на яких варто рівнятися і які принесли і приносять багато доброго плоду Царству Божому.

Їх досвід дуже унікальний, але в чомусь дуже подібний до нашого. Поясню. Справа в тому, що домашня церква, навіть дозволяючи рух місіонерів, посилала їх, ніби на якесь випробування: йдіть «заради Бога». Надалі майже забуваючи про них і часто ніяк не беручи участь в їхній праці! Цікаво, що це ставлення продовжилося і переросло в подібність до «культури посилання» місіонерів.

Коли ми їхали на місію, ми, в принципі, теж були готові або прорватися або померти, розмірковуючи так: Павло робив намети і нам Бог дасть необхідне. Амінь. Бог вірний і подбає про Своїх посланців, і ми бачили і знаємо силу Його любові. Ми жили та живемо цим щодня.

Ось тільки місіонери – це не вимушені переселенці і не емігранти, і їхнє завдання не асимілюватися та виживати, а спасати та будувати Царство Боже, розпочинати церкви, відкривати лікарні, годувати голодних, одягати роздягнених! І це зовсім різні рівні постановки цілей.

Зоровавель був покликаний відновити Храм і одержав усе необхідне для цієї справи. Напевно, тому й у посланні місіонера Павла, де він говорить про спорядження посланців, читаємо: «… Ти добре вчиниш, якщо відпустиш їх, як треба заради Бога,” (3 Ін.1:6). А розширений переклад цього тексту ще більше відкриває значення слів «як має бути заради Бога» у покликанні церкви до дієвої участі у праці місіонерів.

Розширений переклад цього тексту відкриває нам наступний зміст: має спорядити і відправити їх таким чином, щоб вони НІЧОГО НЕ БРАЛИ ВІД ЯЗИЧНИКІВ, ЯКИМ ЙДУТЬ СЛУЖИТИ. І це не домисли теологів, а важлива організаційно-підготовча частина будь-якої справи і особливо місії (до речі, місія – військовий термін, що означає виконання поставленого завдання на чужій території).

Але відповідно до існуючої «культури посланства», у цьому плані ми виявилися абсолютно не підготовленими до місії. Майже весь час нам доводилося виживати та вчитися.

В останньому, до речі, не потрібно було винаходити велосипед, але вивчити досвід і тактику закордонних місій, які посилають місіонерів протягом 50-100 років, і, звичайно, більш фундаментально підготовлені.

А ми, вважай, були першими місіонерами, які поїхали на зовнішню місію, причому в країну третього світу і, на жаль, тоді нічого цього не знали і не зробили.

З якими викликами ви, як місіонери-початківці, зіткнулися?

Перше, з чим ми зіткнулися: хто вирішує візові проблеми? Тут не скажеш у жодному міністерстві: я приїхав проповідувати Євангеліє, дайте мені візу. Допустимо, апостол Павло подорожував у межах Римської імперії, де ніхто його не питав про наявність у нього права на в’їзд та перебування у країні.

Сьогодні ж реалії зовсім інші. І якщо турвізу отримати нескладно, то отримання дозволу на тривале перебування вимагає серйознішого опрацювання цього питання.

Перше перше! (сміється) – це фінансування. Це питання всі місії, що посилають, зазвичай вирішують заздалегідь. Вони знаходять спонсорів і закріплюють їх за місіонерами. Проробляють окремо особистий побутовий та службовий бюджети, вибудовують систему звітності, транспорту та пересування, медичного обслуговування, освіти дітей… У Монголії, наприклад, право працювати закріплено лише за громадянином країни. Іноземці не можуть самостійно отримати це право.

Друге перше. Мовний бар’єр. Для подолання цієї перешкоди на шляху досягнення людей Євангелієм у місіонера є лише два шляхи: вивчити мову або знайти перекладача. На жаль, не завжди місіонери розуміють, наскільки кардинальне вирішення цього питання впливає на ефективність служіння.

За канонами багатьох місій вивчення мови є основним у прийнятті рішення про посланництво місіонера до тієї чи іншої країни. Не всі місіонери мають належну смиренність, наполегливість і талант в освоєнні мов і тому йдуть коротшим і не менш ефективним шляхом – служити через перекладачів.

Ідеальний варіант для перекладача: якщо знаходиться гарячий християнин, який посвячено служить і паралельно вирішує проблеми місіонера, в які він потрапив, не знаючи ні мови, ні закону, ні особливостей менталітету.

Зазвичай такі перекладачі «виростають на деревах віри, терпіння та жертовності самих місіонерів» і цей процес займає часу не менше, ніж вивчити мову.

Так чи інакше обійти мовний бар’єр ніяк не вдасться, тому скласти план і мати бюджет на його подолання – мега важлива частина як підготовки місіонера, так і місіонерського служіння загалом.

У нашому випадку людей, які володіють російською та монгольською мовами в Монголії, було чимало. Здобути вищу чи спеціальну освіту в радянському союзі було доступно практично кожному охочому.

Перші 10 років ми одночасно з вивченням монгольської мови, яка давалася нам дуже не просто, залучали безліч перекладачів, а потім змогли «виростити» свою. Ось уже 20 років сестра Цендсурен є нашою вірною супутницею і невід’ємною частиною нашої команди.

Наскільки вам було важко проходити культурну адаптацію в Монголії?

Найменше ми мали проблеми саме з культурною адаптацією, тому що Монголія була багато в чому схожа на країну радянського союзу. Все-таки вона негласно називалася 16 республікою, хоча до революції 1921 була провінцією Китаю і, деюре для всього світу, залишалася такою до 1948 року.

До того часу Монголію ви не побачите на старій мапі світу, тому що жодна країна світу не визнавала її. Монголія була визнана суверенною державою лише за результатами перегляду кордонів після Другої світової війни як такої, що воювала на боці переможця.

Трохи з історії. Після Другої світової радянський союз почав індустріалізувати Монголію. Було побудовано залізницю, проведено повну електрифікацію, організовано систему освіти, вищу та професійну школу, зв’язок, побудовано школи, лікарні, інститути, автодороги, підприємства гірничодобувної, важку та легку промисловість, сільське господарство… Монголи традиційно нічого не вирощували, а займалися тільки скотарством, причому без заготівлі кормів.

У чому особливості монголів в аспекті Євангелізму?

З 1921 по 1992 рік у Монголії діяли закони, що забороняють будь-яку релігію. Перші переклади Нового Завіту монгольською мовою були зроблені місіонерами з Англії.

Коли 1992 року все раптом стало можна і вільно, сюди потрапила величезна кількість місіонерів з усього світу. У 1992 Монголія була абсолютно незайманою Євангелієм країною.

На цьому пострадянському просторі виявилось, що немає жодної історії релігії.

Якщо у країнах радянського союзу були баптисти, п’ятидесятники, існували підпільні церкви, то тут нічого не було. Під забороною був навіть буддизм, а тим більше таких слів, як Христос, Ісус, хрещення, гріх, пекло взагалі не існувало. Навіть слова “Бог” не було. Місіонери самі вигадували, як називати Бога. Багато хто говорив, що Бурхан (загальноприйнятий нині переклад слова “Бог”) – це означає ідол, і використовували для перекладу цього короткого слова складне словосполучення “Пан Творець Всесвіту”.

Перші кілька років, ми говорили монголам, що прийшли їм розповісти Добру звістку, і питали: хто хоче прийняти Ісуса? Люди приймали охоче, відгукуючись саме на слово “прийняти”.

Тим більше, що в їхньому розумінні ми були не просто іноземцями, а тими, які за кілька десятків років у буквальному сенсі побудували їхню країну. Тому, наприклад, навіть 80-річна людина називала мене «Ах» (старший брат), що не властиве монгольському лексикону, але допускалося лише у вираженні особливої поваги.

Для багатьох “прийміть Ісуса” звучало як “прийміть моє прізвище і у вас буде гарне життя”. Почасти саме через це спочатку християнство Монголії зростало, як на дріжджах. Люди брали, приєднувалися до участі у зборах. Але лише деякі дивом Божим зверталися і починали слідувати за Ісусом.

Наприкінці 90-х у Монголію ринули мормони, і люди з християнських зборів почали переливатися туди і це вважалося абсолютно природним для їхнього національного менталітету. Радо приймали те, що їм давали.

Ще монголи дуже музичний народ, особливо люблять не просто музику, а національну. Кожен монгол знає п’ять-шість десятків народних пісень про коня, про гори, сонце. Дуже сильно люблять ходити в національному одязі, який називають “Дел(и)”. Дуже поважають свої свята, особливо Цаган-сар.
Монголи дуже емоційні, дуже відкриті, дуже чуйні, виявляють незвичайні здібності до мов.

Яка релігія переважає у Монголії?

Можна сміливо сказати, що понад 92% населення – це буддисти, казахи-мусульмане, трохи атеїстів, християн, мормонів тощо. Буддизм насаджений урядом, хоча вважається, що держава тут відокремлена від релігії. Але насправді буддизм дуже підтримується владою з 1992 року і вважається фундаментом відродження національної єдності та культури.

Цікаво, що монгольський (ламаїстський) буддизм знайшов і зайняв свою нішу завдяки вразливій забобонності монголів – унікальним чином комерційно уніфікувався. Трохи якісь проблеми чи неуспіх – народ біжить до лам, і лами вирішують їх у духовному світі – молитвами. Причому у кожного лами (буддійський священик) є свій прейскурант: стільки варто почитати (помолитися) за успіх у бізнесі, стільки за сімейне щастя, стільки, щоб не хворіти… Приходять платять гроші, приносять дари, а лама читає та іноді дає поради, якою духовною дією змінити ситуацію.

І все більше ніяких релігійних проявів у житті не спостерігається! Буддизм у Монголії насправді не звід вірувань, він «вирішує» фізичні проблеми у духовній сфері. Підхід до буддизму дуже практичний: є проблеми, ідемо вирішувати їх до лами. Якщо лами не допомагають, йдемо шукати далі.

У Монголії також мешкає численна казахська діаспора з монгольським громадянством, вони мусульмани.

Християнство в Монголії знаходиться на рівні 1,5% із 3 млн. населення.

Також є чимало мормонів, які почали роботу в кінці 90-х. Їх видно по добротних червоно-цегляних «залах царства», відбудованих у кожному місті, селищі, селі.

За такої популярності буддизму, як ви проповідуєте про Ісуса?

Проповідувати Євангеліє тут непросто і саме через споживче ставлення до релігії в цілому: “християнство повинно допомагати мені жити так, як я хочу”. У місцевому розумінні релігія має допомагати вирішувати проблеми. Не вчити жити, а допомагати виконувати бажання.

Але ми благовістимо інакше: “відкинь себе, візьми свій хрест і йди за Мною”. Це і є Євангеліє. Якщо Христос помер для нас, значить ми померли для себе.

Розкажіть зі свого досвіду, як місіонеру забезпечити себе?

Так, поширення Євангелія пов’язане із грошима. Віра без діл на місії це не актуально.

Потреба забезпечення – хороша підстава для того, щоб закликати Бога: Господь, мені потрібне забезпечення. Тому майбутньому місіонерові варто обклеїти стіни своєї таємної молитовної кімнати запитаннями до Бога: «Покажи мені, де копати, покажи мені, де сіяти? Покажи мені, що робити? Ці та інші питання забезпечення повинні вирішуватись місіонером на особистому рівні його віри та взаємин із Богом. Місія це ВИКЛИК ВІРИ!

І якщо місіонер сьогодні хоче їхати на місію, він має докласти максимум зусиль для того, щоб забезпечити своє служіння всім «необхідним для життя і благочестя».

Знайдіть спонсорів, увійдіть у партнерські відносини з братами, сестрами, церквами, служіннями, укладіть заповіти. Витратьте на це достатню кількість часу та сил, але підготуйте свою фінансову частину.

Забезпечення вирішує дуже багато проблем. Мудрість каже: “якщо проблему можна вирішити грошима, це не проблема, а витрати”.

Ви зустрінетеся з нерозумінням, знедоленістю, новими складнощами, проте успіх місії починається з перемоги в цьому питанні. Ця важлива перемога стане для вас початком багатьох перемог!
Місіонери покликані навчити людей знати Бога і бути веденими Духом Святим, але це починається з них тут і зараз.

Треба навчитися самому отримувати «рема» і ходити по волі Господа. Це насамперед ваше служіння, в чомусь унікальне і неповторне, хоч і схоже на інших, але не можна сказати, що місіонери мають якісь правила, які є єдиними для всіх і працюють для всіх.

Якщо місіонер не чує Бога і не рухається за Ним, то навчити цьому не зможе! Нам не потрібно робити людей нашими адептами, але – учнями Христа. Наше завдання – приєднати до Христа і щоб вони самі захотіли йти за Ним.

Руслане, у чому полягає ваше служіння? Поділіться.

На даний час у нас є громада в місті Ерденет, наш будинок, весь спектр традиційних християнських служінь. Активно займаємося Благовістям. Ми так налаштували роботу, що люди євангелізують постійно.

Займаємося соціальними та культурно-освітніми проектами. Нещодавно відкрили музичні курси (навчаємо грі на гітарі, фортепіано). У співпраці з іншими церквами проводимо дитячі та молодіжні програми. Наше місто провінційне, і коли діти закінчують школу, вони, як правило, їдуть вчитись у столицю, Улан-Батор, так що у нас є всього 3-5 років, щоб “засіяти” їхні серця добрим насінням слова Божого.

Кілька років тому ми отримали ведення розпочати служіння в Улан-Баторі. Так що останні кілька років відповідальність за церкву в Ерденеті більше лягла на плечі моєї дружини Світлани та нашої монгольської команди служителів, а я багато часу проводжу у столиці.

Наші невеликі столичні збори називаються «Віфезда». Це церква для монголів та російськомовних. Поки це більше молитовна праця та робота над вирощуванням та побудовою команди, Також займаємось дублюванням передач християнських проповідників та розміщуємо їхній християнський контент на телеканалах Монголії. Ведемо тюремне служіння.

Є один надзвичайно важливий момент, про який я хочу згадати. За майже тридцять років служіння мені довелося зустрічатися з сотнями місіонерів. Для переважної більшості з них місія до Монголії була своєрідною «подорожжю», а їх активіті було прив’язано на реалізацію якогось власного проекту.

З одного боку, це непогано! З іншого боку, безліч таких проектів були «надумані» і не відповідали реальним потребам помісних церков, але відволікали їхні людські ресурси та увагу служителів на реалізацію цих програм, які «добре фінансуються», підмінюючи собою необхідність шукання та розвитку в Божественному баченні, що породило цілий шар «обслуговуючого» християнства.

Я впевнений, що в цьому плані місіонерам і місіям варто бути набагато обережнішими і духовнішими. Ми не візьмемо з собою на небо гарні фотозвіти та оплески. Потрібно побачити реальну потребу і отримавши «бачення» подбати про «плід, що перебуває».

Ось наприклад: 30 років тому в Монголії була катастрофічна санітарно-епідеміологічна ситуація! Люди не мали змоги помитися хоча б раз на тиждень. Я пропонував багатьом місіям почати будувати громадські душові та лазні, але ніхто не відгукнувся. Зараз ця проблема майже закрита власним монгольським бізнесом, адже актуальна відповідь на цю потребу могла стати відчиненими дверима до Царства Божого!

На даний момент Бог відкрив мені очі на іншу потребу, а саме гостру нестачу йоду, через яку дуже страждають і дорослі, і діти. Державну програму йодування солі було зупинено ще у 2011 році через неефективність, оскільки монголи традиційно солять гарячу їжу, і в результаті термічної обробки весь йод випаровується.

У відповідь на цю потребу Бог дав мені можливість увійти до міжнародної програми ліквідації йододефіциту, розробленої талановитим українським ученим В.М. Мельниченком. В рамках цієї програми ми організовуємо зустрічі, лекції, семінари і, звичайно, поповнюємо дефіцит йоду і безумовно проповідуємо Євангеліє!

Ефективна реалізація цієї програми в цій різко континентальній країні, де відсутні моря-океани, може ліквідувати дефіцит йоду і захворювання, що походять з нього, всього за кілька років!

Що для вас найголовніше у місіонерській праці?

Робити з людей учнів Христа. Для мене найголовніше – люди, які хочуть слухати, змінюватись і готові шукати Бога. Як для хлібороба найголовніше – це земля, так і для нас – люди. Одне з найважливіших завдань – підготувати ґрунт, щоб потім можна було говорити Євангеліє.

Місіонер повинен бути присвячений не лише покликанню, а й людям: жити з людьми і дихати одним повітрям, говорити їм не лише слово, але й бути прикладом віри.
Для мене важливо, щоб люди побачили Христа. Прикро, що не завжди це виходить.

Місіонерство – це не розважальні поїздки заради фанфар та лайків. Це важка щоденна праця священика, з тією лише різницею, що старозавітні священики приносили в жертву тварин, а місіонер – себе.

Ось зараз я з вами розмовляю, а моя дружина мучиться мігренями. Це триває вже понад 20 років, ми достеменно не знаємо, що саме з нею. Мігрень проходить лише тоді, коли вона спускається з «гір», але вся Монголія – це понад тисячу метрів.

І це стосується не лише саме нас. Ми знайомі з багатьма місіонерами і кожна історія насправді – підтвердження як це важко, неймовірно важко.
Якщо якась людина збирається їхати на місію, вона має однозначно відкинути себе, взяти свій хрест і лише потім йти на місію за Христом. Я не лякаю, говорю, як є.

Справжнє християнство, воно не церковно-парафіяльне, але повне посвячення себе Богу, воно християнство апостолів, які віддали своє життя за Христа.

Ісус Сам – місіонер. Він залишив досконалу Божественну природу і небеса, прийшов на землю, став у всьому як людина, розділив наші потреби і жив для людей і помер заради нашого спасіння. Це і є місіонерство двома словами! Місія – коли ти залишаєш комфорт і заради Господа йдеш туди, де люди потребують Євангелії, де люди потребують прикладу твоєї віри, твого свідчення і Божественне спасіння.

Що б ви порадили тим людям, які не впевнені у заклику до місіонерства?

Я раджу рухатися одкровенням і довіряти Богові. А коли Бог спрямовує – у жодному разі не включати “задню передачу”.
Коли Бог дав слово, тобі необхідно відчинити зачинені двері та реалізувати це слово. Незважаючи ні на що, знайти достатньо сил і засобів, і можливостей, щоб реалізувати це слово своїм життям чи смертю.

Церквам треба навчати, як виконувати місії. Якщо церква хоче досягати того народу, в якому вона знаходиться, вона повинна знайти, куди посилати своїх людей, куди посилати свої фінанси, і Бог благословить і дасть їй авторитет досягати людей у місці, де вона знаходиться, досягати свого народу.

Скажу місіонерам-початківцям: якщо ти відчуваєш, що в тебе в серці є бажання присвятити себе Богові, однозначно присвячуй себе місії. Іди, вчися, знаходь спонсорів і здійснюй поїздки, рухайся в цьому.

Християнство – це не про комфортне життя, християнство – це про вічне життя.
Варто замислитись кожному: “Господи, що є Твоя воля? Я хочу боротися за перемогу, щоб Твоя воля була тут, на землі, як на небі”.

І ось звідси починаються речі, про які говорив Христос, і хліб насущний щодня, і прощення.

Ви не уявляєте, скільки в місії потрібно прощати. Я хотів би сказати майбутнім місіонерам: ви повинні навчитися прощати, як сказав один чудовий проповідник, – прощати авансом.

Насправді непрощення зупиняло багатьох місіонерів. Я сам у своєму житті, у нашому служінні якийсь час не знав, що я не прощав. Я думав, що так має бути, але в якийсь момент я зрозумів, що йду не в тому напрямку, бо непрощення веде нас убік. І місіонер повинен бути готовим прощати ближніх, ворогів, любити ворогів, благотворити своїм ворогам, не проклинати. Це називається бути посудиною милосердя.

Дякую за бесіду.

Інтерв’ю підготував прес-центр CITA.