Місіонер із Камбоджі Євген Євва: “Кожен християнин має знайти себе у Бозі”

Про Камбоджу – країну посмішок і сиріт, про місцевих людей та їх особливості, про те, чому одночасно легко та важко проповідувати буддистам; як живеться українцю в азіатській країні, і чим Камбоджа відрізняється від Єгипту у проповіді Євангелія; як донести Благу Звістку кхмерам і що важливо засвоїти кожному християнинові на шляху служіння Богові.
Про все це і про своє становлення як служителя розповів в інтерв’ю місіонер із 18-річним стажем служіння в Україні та кількох країнах світу Євген Євва.

– Євгене, знаю, що для вас дивно, що ви стали місіонером та ще й у Камбоджі! Але як же Бог вас підвів до такого рішення – стати місіонером, а ви близько 18 років залишаєтесь вірним своєму покликанню? Поділіться своєю історією.

Коли розвалився союз, мені було 16-17 років. Таких, як я, тоді цікавили Віктор Цой, вино та дівчата. Якось до нашої «тусовки» прийшла дівчина і розповіла про Бога. Ми з неї, м’яко кажучи, посміялися. Але після зустрічі з нею того ж вечора у нас почалася розмова: чи є Бог чи немає? І одна дівчина поділилася, що до її мами ходять віруючі. Дехто з нас пішов на зустріч із ними. Це були свідки Єгови. Я тоді взагалі не знав, що є баптисти, п’ятидесятники, харизмати, лютерани… Для мене це був темний ліс.

Водночас, мій старший рідний брат почав ходити до баптистів. Мені було цікаво, і я неодноразово просив його взяти мене із собою. Брат щоразу відмовлявся, щоб я, як він казав, його не ганьбив, так як я «занадто багато» завжди сперечався.

Так я долучився до свідків Єгови, а брат до баптистів. Щовечора ми сперечалися! Доходило до того (а в мене порок серця), що кілька разів мені викликали швидку допомогу. Такі дебати були! Зрештою, мама заборонила сперечатися на духовні теми. Ну і при ній, звичайно, ми не сперечалися…

Через деякий час я вступив до навчального закладу в Луганській області, у місті Щастя, і там очолив домашню групу “свідків”. Так би мовити, я почав зростати.

У цю групу я «затягнув» сина баптистського пастора. Ну, звичайно, його батько був в шоці. Я зараз розумію його. І щоразу, коли проходила група, той хлопець казав мені, що його тато хоче зі мною побачитися. Щоразу я відмовлявся, мовляв, з баптистами розмовляти — це лише час витрачати, їх все одно не переконати. Але потім все ж таки погодився, збираючись поставити його на місце.

Але пастор – молодець, він підготувався до нашої зустрічі, розповів усе так, що я не зміг спростувати жодного його аргументу і пішов від нього, як то кажуть, підібгавши хвіст. Пізніше у нас з ним була ще одна зустріч на тему спасіння, він показав саму суть покаяння, розкрив усе у світлі Писання. Тоді я вийшов від нього ще більше спантеличеним, у «свідків» вчили інакше.

З того часу я покинув “свідків” та залишився сам. Знаєте, як написано, «помита свиня йде валятися у калюжу…» (2Петра 2:22). Я почав пити, палити, знову дівчата з’явилися, падав все нижче та нижче. Закінчивши навчання у м. Щастя, повернувся до рідної Дружківки (Донецька область). Ставало все гірше і гірше, метою життя стала – тільки горілка. Дійшло до того, що в мене з’явилася мрія – щоб у мене на подвір’ї стояла ціла цистерна самогонки.

Одного вечора я лежав після чергового перепою, і Бог показав мені моє життя.
Вона промайнула за три секунди переді мною: “Женя, дивись, ось ти зараз молодий, тобі 20 років, ти спиваєшся, падаєш усе нижче та нижче. Років через три-чотири ти знайдеш собі таку саму дівчину, таку ж пияку. Через деякий час у вас народяться діти, вони будуть, як бузина на городі, нікому не потрібні. Вдома у вас буде постійна нестача грошей, порожні пляшки, лайка, якісь незрозумілі друзі приходитимуть до тебе, до неї. Ось, коли вони тебе напоять, вони будуть спати з твоєю дружиною. Років у тридцять ти будеш виглядати вже 50-річним, а в 45 років здохнеш під парканом, та й усе. Але найстрашніше не це, найстрашніше, що після цього ти потрапиш у пекло”.

І тут мені шкода стало, шкода бездарно витраченого життя. Гаразд, якби було три життя… І сказати, що я одразу навернувся? Ні, не навернувся.

Через якийсь час мені наснилося пекло. Чи не сковорідки, не чани, в яких смажать грішників, а саме стан людей: мільярди людей, і у кожного злість, ненависть один до одного. Одні там хничуть, ридають від безвиході, інші знущаються з когось, усе в якійсь злості: “Ти думав, що ти праведник, а сам тут! Та ти на себе подивися”. І всередині ненависть спалює кожного. Я зрозумів, що мені наснилося те місце, звідки немає виходу. Після цього я дві доби боявся заплющити очі, поки на третю добу не відключився. І знову ж таки сказати, що я навернувся? Ні, не навернувся.

Потім я приїхав до брата, побути якийсь час у нього, відійти від п’янок. Він уже знав, що я не ходив до “свідків”, ніяких духовних суперечок між нами вже не могло бути. Поки брат йшов на роботу, я читав його духовні книги, слухав християнську музику. Тоді щось у серці почало відтаювати, адже на той момент я до всього ставився цинічно-скептично.
Чим більше читав і слухав, тим більше серце розм’якшалося. І в якийсь момент я відчув, що в мене на душі лежить якийсь тягар і давить на мене. Я тоді став навколішки і сказав: “Господи, якщо Ти справді є такий, як Ти є. Я не знаю, який Ти: як “свідки” пишуть або як баптисти… але якщо Ти є, пробач мені. Я хочу бути з Тобою. Я не знаю, як це відбуватиметься, але не кидай мене”.

Тоді я відчув, як цей тягар звалився. Я реально відчув, як на мене зійшов Дух Святий, і пережив Божу любов. Я пішов у церкву до брата і навернувся до Бога прилюдно. Моїм першим бажанням стало розповідати всім про Ісуса.

Захотілося поїхати місіонером до якихось далеких країн, але Бог сказав почекати. За півроку до церкви прийшла дівчина, яка згодом стала моєю дружиною. Ми одружилися через три місяці після знайомства та переїхали жити на Одещину. Там ми з нею відучилися в семінарії. Ідея про місіонерство мене не полишала. У семінарії я дістав усіх: якщо почуєте, побачите, що комусь потрібні місіонери, я готовий!

Ще 6 років ми служили на півночі Одеської області, в село Конопляне, а через 3-5 років Бог уже почав показувати мені на зовнішню місію, хоча я готовий був залишитися в тому селі. Тоді приїхали двоє братів у Христі із Сирії (це було ще до війни у ​Сирії) у пошуках місіонерів. Мені здавалося це таким далеким. Пізніше я подав заявку на місіонерський факультет і півроку чекав, поки мені зателефонують.

Пізніше відкрилася група з 11 людей, нас готували до двох країн: Таджикистану та Сирії. Для себе я одразу обрав Сирію.
Три роки ми там навчалися, але до кінця дійшло п’ятеро. Із цих п’ятьох двоє теж відсіялися. Залишилося лише троє, але оскільки один зараз служить в Україні, то на зовнішню місію залишилося лише двоє з цієї групи.

Після закінчення нас відправили до Сирії. А 2010 року в країні розпочалися «арабська весна». І коли повстанці підходили до Дамаська, а ми жили біля нього, брати терміново купили нам квиток на літак, і ми повернулися в Україну. Думали переждемо місяць-другий і повернемося назад до Сирії… А там уже 11 років воюють.

Від Комітету зовнішньої місії нашого баптистського союзу (далі — Комітет — ред.) нам запропонували їхати до Єгипту, тому що в Хургаді проживає дуже багато російськомовних жінок, від 30 до 40 тисяч, а це чи не кожен десятий житель міста!

Так ми опинилися у країні фараонів. П’ять років я був там. Бог дав можливість організувати слов’янську церкву, де мене благословили на служіння пастора.

Але, як і у більшості мусульманських країн, християнам заборонено проповідувати мусульманам. Якщо мусульманин заявить на тебе, що ти подарував йому Біблію або розповів про Христа, і буде свідком, то можуть дати до п’яти років в’язниці. Якщо мусульманин навернеться у християнство, йому загрожує до 12 років в’язниці.

Проте мусульмани християнам можуть вільно розповідати про іслам і перетягувати туди, це навіть дуже заохочується. Чув десь, що на побутовому рівні вони навіть мають таку угоду між собою, що немусульманин не має права займати керівні посади. Ти можеш бути гарним вчителем, але, якщо ти християнин, тебе ніколи не поставлять директором школи. Хороший лікар-християнин ніколи не стане головним лікарем.

Незважаючи на заборони, ми, звичайно, працювали з мусульманами, з ісламськими притулками. І коли почали каятися перші мусульмани, за мною почали стежити місцеві спецслужби.

І під час чергового перетину кордону нас затримали в аеропорту. Тоді начальник служби безпеки поставив мені умову: або я раз на місяць приходжу до служби безпеки і доношу про все, що відбувається у нас у церкві: хто взяв Євангеліє, хто приходив до церкви, хто цікавиться християнством, або він посадить мене до в’язниці. Вибір був непростий.

Але тут втрутилося посольство України, вставши на наш бік, і за добу ми опинилися на батьківщині: нас депортували найближчим рейсом з Єгипту.

Для мене це був шок: п’ять років служіння, там лишилося все: церква, друзі, речі.

Ми повернулися до України наприкінці жовтня, вже було прохолодно, а ми у футболках. Але дякувати Богові, вкотре Він показав взаємодопомогу нашого братства: за один день нас і трьох наших дітей одягли, взули, прихистили, давши нам будиночок для проживання на невизначений термін.

Через місяць я вже зрозумів, що Єгипет можна потихеньку забувати. Тоді я почав молитися про продовження нашого місіонерського служіння. Пропозицій було багато: Камчатка, Білгород, Курськ, там були церкви, але не було служителів.

Запрошували пастором до Києва, де організовували нову церкву. Багато пропозицій було до Європи: Італії, Франції, Польщі, а також до Німеччини для роботи з мусульманами. Я всім відповідав, що, як Бог скаже, так і буде.

У той час мені написав один брат із Росії, відповідальний за місіонерське служіння у далекосхідному регіоні з питанням, чи не думав я про служіння в Південно-Східній Азії. Він якраз повернувся звідти: В’єтнам, Таїланд, Камбоджа. Я відповідав так само — молитимуся.

Через три дні пише ще одна сестричка, мовляв, Євген, наша команда їздила до Камбоджі, там дуже не вистачає служителів. Чи не думали ви про Камбоджу? Відповів їй те саме, що й усім.

Дня через три-чотири пише мені ще один брат, емігрант із Америки. І ставить те саме питання: чи не думав я про Камбоджу?
А я навіть гадки не мав, де знаходиться Камбоджа!

Ми тоді з родиною готувалися їхати до Йорданії. Там законодавство не таке суворе, як у Сирії щодо іноземців, за якими ходять по п’ятах. У Єгипті трохи простіше, але там із мусульманами заборонено працювати. А в Йорданії, де я був кілька разів, коли ми запрошували на служіння слов’янських дівчат, які вийшли заміж за мусульман, вони приходили в хіджабах до християнської церкви і слухали мою проповідь. Там немає такого пресингу від мусульман.

Так, я збирався їхати до Йорданії, але за відчуттями щось було не так.
Я почав цікавитися, читати про Камбоджу, і прийшло інше почуття (хоча ми, баптисти, не навчені вірити почуттям). Що більше я читав про Камбоджу, дивився якісь ролики, то більше розумів, що хочу в Камбоджу.

Своє бажання я озвучив керівництву Комітету зовнішньої місії нашого баптистського союзу (далі — Комітет — ред.), там трохи здивувалися: де Йорданія, а де Камбоджа? Де араби, а де кхмери? Де мусульмани, а де буддисти?

Перший раз, так би мовити на розвідку, я поїхав із двома братами з Комітету: з адміністратором зовнішньої місії братом Дячуком Романом та мобілізатором – братом Западнюком Володимиром. Там із місцевими братами ми за місяць об’їздили майже всю Камбоджу. І що більше я їздив, то більше розумів, що це моє місце.

І потім, коли я вже відлітав, один місіонер із Філіппін, який відкрив кілька церков у Камбоджі, сказав: “Женя, ми на тебе чекаємо”.
Це була остання точка. Після приїзду я сказав Тані, що ми їдемо до Камбоджі.

– Як давно ви живете у Камбоджі? Розкажіть про країну: що особливого в ній, на вашу думку?

Живемо тут із 2018 року. Почнемо із плюсів. Як і будь-яка східна країна, Камбоджа – країна посмішок. Тут усі посміхаються, причому постійно, американці поруч із ними не сиділи. Вони посміхаються з будь-якого приводу.

Доходило до курйозів. В мене стукнувся місцевий, коли я їхав мопедом, дивлюся на нього, а він посміхається такою винуватою усмішкою, але посміхається! Чого ти посміхаєшся? Мимоволі постає питання. А тепер і сам усюди, куди приходжу, посміхаюся.

Сказати, що вони зовсім не сваряться, не скажу, сваряться, хоча бійок я не бачив, на відміну від єгиптян, які трохи що, за каміння хапаються. А кхмери спокійніші, милі якісь, невинні.

Камбоджа – затишна країна. Тут немає такої напруги, яка відчувалася в Єгипті. По-перше, тут є свобода віросповідання. Є якісь обмеження, але вони швидше технічно-духовного характеру. Тобто, припустимо, ти можеш відкрити церкву, але будівля церкви має знаходитися на відстані як мінімум 1 км від іншої релігійної будівлі, наприклад буддистської чи мусульманської.

Немає тиску буддизму чи ісламу. Також немає такого тиску, коли тебе постійно хочуть обдурити. Єгиптяни, наприклад, один одного обманюють постійно, там нікому вірити не можна. Це в їхній культурі – це звичайне явище.

У Камбоджі такого нема. Вони люди відкриті, можна познайомитись, поговорити. Немає агресії, кхмери – народ доброзичливий.

Із негативних моментів. Те, що мені впало в очі, і я був дуже здивований: коли приходиш до когось у гості, тобі нічого не пропонують, взагалі нічого – навіть склянку води, я вже не говорю про чай чи залишитися на вечерю!

Я не знаю, з чим це пов’язано. Не сказати, що Камбоджа – дуже бідна країна. У Єгипті щодо цього все навпаки. Після відвідування бідних районів я завжди повертався з повним шлунком чаю, 20 чашок випивав. А тут треба зблизитися з людиною, щоб вона запропонувала тобі щось.

У той же час, коли кхмери приходили до нас додому і дружина запитувала, чи будуть вони щось пити, вони реагували з підозрою.

А коли з деякими пасторами я більш-менш зблизився, тільки тоді вони садили мене за стіл. Тобто, якщо людина тебе не знає або ти з нею в не дуже близьких стосунках – тобі їсти чи води не запропонують.

Друге, чому я був дуже здивований, що при всій своїй відкритості вони ніколи не скажуть прямо, чим вони незадоволені. Тобто тут знову ж таки східний менталітет: вони не хочуть прямо сваритися.

Наприклад, ми поїхали купувати мотоцикл, тут у кожного має бути чи велосипед, чи мотоцикл – немає міських автобусів. Мотоцикл – це ж не шкарпетки вибрати! Поки примірявся до різних мотоциклів, розглядав, прицінювався, то через півгодини зателефонував мені мій друг і попросив якнайшвидше, тому що моєму супроводжуючому треба було скоро йти. При цьому той, хто допомагав мені купувати мотоцикл, стояв біля мене, але сам прямо, що він поспішає, мені не сказав! Навіть у нашому притулку діти поводяться також. Це напружує, тому що ти ніколи не знаєш, що про тебе людина думає чи що вона хоче.

І третій момент – це дороги. Те, що вони хаотично їздять, це одне. Ось коли людина не за кермом, вона відкрита, мила, посміхається. Тільки сідає за кермо, його як підміняють. Вони ніколи не поступаються дорогою. Тут немає поняття головні та другорядні дороги, але хто перший протиснувся, той і проїхав. Не протиснешся – простоїш увесь день: ніхто не пропустить.

– Наскільки просто проповідувати Євангеліє у країні, де понад 90% сповідують буддизм?

Так просто, що аж діє в мінус. Коли ми євангелізували по селах, то, наприклад, із 30 присутніх 25 піднімали руку для молитви покаяння, в іншому селі з 50 усі 50 погоджувалися! Я спочатку так був у захваті, навіть у Фейсбуці ділився. У четвертому селі я подумав, що такими темпами протягом року всю Камбоджу наверну до Ісуса. Невже я тут перший місіонер, який їздить по селах з Євангелієм? Щось тут не те.

І коли я дізнався результат, що до церкви, після таких «євангелізацій», із 50 «покаяних» людей, не прийшов ніхто або кілька людей, то я розчарувався. А потім зрозумів, чому так.

Кхмерське слово “бог” звучить, як “прех”. І тут у них є прех всього: води, сонця, листочка .. Місцевий король і прем’єр-міністр теж “прех”. До будь-кого, хто обіймає якусь серйозну посаду, звертаються “прех”. Тому поняття “бог” тут настільки розмите, що належного значення не має.

Інші пастори підтверджували, що запропонувати людині повторити молитву покаяння – простіше простого. Якщо ти хочеш для картинки – можна зібрати тисячу людей, з них 950 покаються, ти все це запишеш на відео та покажеш, що у тебе стільки кхмерів покаялося. Такі крусейди можна робити по всій країні і всю Камбоджу п’ять разів покаяти.

А насправді: від моменту виголошення слів покаяння до усвідомлення, що Ісус є не одним із богів, а єдиним Богом, має пройти два-три роки. До водного хрещення проходить років зо два, не менше.

Я розмовляв з одним буддійським ченцем, і він навів мені приклад, коли я запитав, як вони ставляться до інших релігій?

Наприклад, каже він, ти – християнин, чудово – молодець! Хтось мусульманин – супер! Або індуїст – так, будь ласка! Хтось якийсь шаман, бігає навколо багаття – все ок!
Припустимо, що цей шаман – це той, хто, наприклад, пішов у перший клас школи. Ви, християни, це вже третій клас, мусульмани – п’ятий клас, індуїсти – сьомий клас.
А ось буддист – це викладач університету. І додає: ти зараз християнин, це не проблема, пройде 200-300 тисяч перероджень, і ти доростеш до буддиста. Головне – будь нормальним християнином, щоб потім ти не перетворився на метелика. Бо якщо ти будеш нормальним християнином, то в наступному житті ти будеш нормальним індуїстом, потім – нормальним кришнаїтом… і так доростеш до буддизму.

Звичайно, важко проповідувати, коли людина дивиться на тебе, як на дитину у другому класі, яка намагається тобі щось довести.
А у побутовому буддизмі йде відторгнення, мовляв, християнство, релігія білих: ваша релігія — християнство, а наша релігія – це буддизм.

– А як тоді до них достукатися? Як ви працюєте з кхмерами?

По-різному. Якщо з ісламом є хоч якісь точки дотику, часто Коран цитує якісь місця з Писання, то буддизм і християнство взагалі не мають нічого спільного, крім якихось загальноприйнятих моральних принципів. Біблію вони точно не читали. Ми заїжджали до таких районів, де люди не знають, хто такий Ісус Христос.

На першій нашій євангелізації я був здивований. Коли ми зібрали 20 чоловік і запитали: хто з вас чув про Ісуса Христа? З 20 людей лише одна дівчина підняла руку.

Я тоді подумав, що бути такого не може: є Інтернет, телебачення, друковані матеріали… неможливо не чути про Ісуса Христа. Тоді я ще раз перепитав. Ні, не чули! Уявляєте, у нашому 21 столітті люди навіть не чули, Хто такий Ісус Христос, жодного разу нічого не чули про Нього, навіть це Ім’я жодного разу не чули!

А потім чим глибше ми заїжджали до якихось провінцій, тим більше я переконувався в цьому – вони не чули про Христа. Тому що для них християнство таке ж само далеке, як для нас буддизм. Наприклад, ви знаєте яке справжнє ім’я Будди? Ми не знаємо. Чому? Та тому що воно нам не потрібне. Ми не цікавимося буддизмом. Так ось так і вони – взагалі не цікавляться іншими релігіями, включаючи християнство. Вони мають свою релігію.

Бог показав мені, що в сучасному християнстві є безліч програм, як говорити людям про Христа. Але коли я приїхав до Камбоджі, я зрозумів, що це не працює. Це може спрацювати десь у якомусь постхристиянському суспільстві, у православній чи католицькій культурі.

Хоча в буддизмі є теж поняття пекла та раю. Свої картини пекла вони малюють у храмах, і вони такі, що уявлення римських католиків відпочивають у порівнянні з тими жахами, які є в місцевих храмах. Щоправда, за їхніми поняттями у пеклі вони ненадовго.

Коли запитуєш: хочете покажу, як не потрапити в пекло? Зазвичай цікавляться. Вони вважають, що час перебування в пеклі залежить від того, скільки нагрішив. Рай у них теж специфічний, перебування у ньому залежить від кількості добрих справ. Ти можеш потрапити до раю на якийсь час, а коли твої добрі справи закінчаться, знову повертаєшся на Землю.

Тому Бог мені показав, що всі системи,які працюють в Україні тут не підійдуть. Навіть не намагаюся створювати формули, просто молюся і проповідую чисте Євангеліє. Кожну людину у спілкуванні чіпляє щось своє і передбачити це неможливо. Когось чіпляє перспектива порятунку від пекла. Когось – захист від злих духів, бо вони всі бояться, щоб на них не навели ворожбу, щоб злі духи не зіпсували їм життя.

В одному зі своїх постів у Фейсбуці я ділилися про “дитину прокляття”. Батьки дівчинки розлучилися і створили інші сім’ї, а спільна дитина залишається не потрібною, тому що вони вірять, що вона принесе в їхні нові сім’ї прокляття. Вони дуже бояться такого, і мені здається, що за злими духами вони стежать більше, ніж за добрими. І коли я говорю, що є Той, хто здатний перемогти будь-який злий дух, їм це цікаво.
Я не відкидаю традиційних підходів як таких, але в Камбоджі вони не працюють.

– Ви організували дитячий притулок “Світло надії” як відповідь на потреби в цій країні, яку можна назвати країною сиріт, адже 40% від населення – це діти до 15 років! Розкажіть про притулок докладніше.

Велосипед я не винаходив. Тут багато притулків як християнських, так і буддистських, тому що покинутих дітей дуже багато. Вони вулицями не блукають, але якщо сім’я не може утримувати дитину або не хоче, вона завжди знайде, куди її віддати.

Поняття притулків спочатку пішло від буддійських храмів, у яких є окремі кімнати, де зазвичай мешкає 50-60 дітей. І переважно ці діти не сироти, це, як їх тут називають, “діти прокляття”. Тут дуже великий відсоток розлучень. Якщо з’явилася дитина від спільного проживання або від шлюбу, багато батьків не хочуть брати його в нову сім’ю.

Таких “дітей прокляття” віддають бабусям, незаміжнім тіткам, але найбільше – до буддистських храмів.

Я думаю, ця ідея з буддистських храмів перекочувала до християнських церков, коли почалося їхнє зростання. До речі, церкви тут усі молоді, бо коли диктатор Пол Пот прийшов до влади в 1975 році, він намагався викорінити будь-яку релігію, і не тільки християнство, вирішивши побудувати класичний комунізм. Відповідно християн тут не було взагалі. Зібрання навіть підпільно проводити було неможливо, були жорсткі стеження.

Тут є карта всіх церков, найдавнішу я знайшов від 1996 року. А так, переважно церкви почали організовуватися з 2003 року. Власне, так само молоді та сучасні буддистські храми. Уся релігія почала відбудовуватися після повалення Пола Пота, який мав безмежну владу у всій країні до 1979 року. Хоча громадянська війна ще тривала до 1998 року до того, як було звільнено останню провінцію від прихильників диктатора.

Знаю одного місіонера з Філіппін, він приїхав до Камбоджи, здається, у 1996 році. Він один із тих, хто почав брати дітей у притулок. Через нього пройшло вже близько 200 людей. Я запитав: який відсоток таких дітей залишається християнами?

Виявилося, що в середньому десь 95% тих, хто прийшов з буддистського оточення. Я був вражений результатами, це дуже гарна євангелізація. Не кожен може похвалитися, що зі 100 людей, які прийшли на євангелізацію, 95 реально прийняли Христа. І це реальні християни, які потім стають самі служителями, а не ті «рисові», про які я говорив вище.

Ось тоді в мене виникла думка створити притулок. Потім я ще зустрівся з одним служителем, у якого теж притулок, який був державним, а потім місцева влада йому подарувала його. Так от у нього усі 100% дітей стали християнами, там десь 40 дітей.

Ще з одним поспілкувався служителем, той лише підтвердив найвищий показник. Я хотів взяти двох дівчаток, бо в самого доньки. Десь за місяць мені зателефонували: є 7 дітей.
Ого! Та я не готовий сімох взяти, хотів двох. Але погодився. Потім до нас ще приїхали дітки. Нині у нас 10 дітей. Вони мешкають разом з нами, ми орендуємо великий будинок.

У дівчаток, їх четверо, своя кімната і хлопчиків, їх шестеро, своя кімната. Також ми маємо дівчину, яка готує нам усім їсти.

Коли вони тільки до нас прийшли, найменшому – хлопчику – було 5 років, а найстарша дитина – дівчинка, 14 років. Усі вони не вміли ні читати, ні писати, до школи, жодного разу не ходили. Всі вони прийшли неохайні…Перший місяць я привчав їх до порядку.

Старші діти від 9 до 14 років пішли у перший клас. З них поки що тільки найстарша читає за складами. А ті ще навіть алфавіту не вивчили. Щоправда, кхмерський алфавіт налічує 72 літери, найбільший у світі.

Згадую, як з ними починали молитися перед їжею. Запитував: хто молитиметься? Усі мовчали – “ми не вміємо”, сьогодні тільки спитаю, всі наперебій тягнуть руки. Сьогодні ми вже всі молимося по черзі, і коли до мене доходить черга, мені всі допомагають, а то я ж по-кхмерськи ще не дуже.

На третій день свого перебування у притулку найстарший наш син, 13 років, почав називати мене татом.

Спочатку жартома, а потім зізнався, що у нього був тато, який ніколи ним не цікавився. Син пам’ятав його, коли він пішов із сім’ї, але жодного разу з ним не спілкувався.

І тоді через тиждень усі почали називати мене татом, а Таню – мамою. Багато хто з них ніколи своїх тат у вічі не бачив, деякі не бачили і своїх мам.

Найстрашніше для них покарання — це коли я говорю дитині, що відвезу її назад додому.

У нас був хлопчик, у школі крав і вчителі поскаржилася, побився з кимось, вчителя вкусив. Я його відвіз на тиждень додому. У нього немає ні мами, ні тата, жив із бабусею, а їй уже років 80. Прожив він там тиждень, приїжджаю і питаю, чи поїдеш до нас і слухатимешся? Приїхав – як шовковий.

Там жити ніде взагалі… це окрема тема, звідки, із яких сімей вони прийшли… всі неблагополучні діти. Йому 11 років, і він уже встиг спробувати наркотики, нюхав клей. А тут вони змінюються: вже пісні християнські співають, до церкви з ними ходимо, кожен вечір Біблію читаємо разом.

– Євгене, розкажіть про служіння безкоштовних очних клінік у Камбоджі?

Вийшло класично: Тарас Сень, директор місії “Христос є відповідь”, запропонував використовувати інструменти євангелізації в Камбоджі, в т.ч. очні клініки. Місія допомогла закупити обладнання для організації та проведення акцій.
Це, до речі, дуже дієвий інструмент. І календарі ми зараз роздаємо – беруть усі, ще жодна людина не відмовилася.
Очні клініки ми проводимо у в’язницях, а також через місцевих пасторів у церквах як для невіруючих, так і для віруючих, для всіх, кому потрібні окуляри.

Під час очних клінік, як правило, пастор проповідує, а ми роздаємо разом із окулярами християнські трактати.
Мене, звісно, ​​цікавить результат. Наприклад, із 30 осіб, які прийшли на очну клініку, потім прийшли до церкви 2-3 особи. Це вже результат.
Плюс ще в тому, що через такі акції підвищується статус церкви у тому самому селі і надалі буде інше ставлення до християн.

Очні клініки добре йдуть: востаннє ми були в церкві, два дні проводили акцію, дуже багато людей прийшло, потім я дізнався, що після акції дехто повернувся до зборів, а дехто з новонавернених почав регулярно приходити на служіння.

– Що думають місцеві люди про війну в Україні через те, що сама Камбодже пережила жорстокий комуністичний режим та геноцид 1975-1979 років?

Як це не неприємно для нас звучить, але майже вся Південно-Східна Азія просійська.
Коли Росія напала на Україну, почала бомбардувати міста, завойовувати території, то кхмери мені казали, що Україні лишилося недовго. Вони навіть десь виправдовували війну…у них тут лояльне до Росії телебачення. Тому що тут великий російський центр, радянський союз дуже допомагав їм, багато кхмерів після війни навчалися у колишньому союзі. Тому вони однаково десь проросійські.

Коли минуло тижнів три війни в Україні, кхмери мене здивували. Від впевненості, що Україна не має шансів, вони дивувалися її опору і вважали, що самі ж українці збільшують кількість жертв війни, мовляв, здавайтеся, і вистачить.

Але вже за місяці два настрій почав змінюватися, і це не лише серед пересічних. У мене є знайомі, слов’янки, які одружені з місцевими генералами служб, на зразок нашого СБУ. Їхня думка стала змінюватися аж до захоплення: ого, українці! Молодці! І зараз уже багато з них, кажуть, що Путін даремно розпочав війну, Україна переможе.

І якщо хтось каже щось на противагу, вони кажуть, що в Росії іржава техніка, українці молотять їх тисячами, американці їм допомагають джавелінами.

Хоча все одно вони мають погляд проросійський: НАТО вирішило знищити Росію і робить це руками українців. Таку думку їм нав’язують місцеві ЗМІ, хоча альтернативних джерел інформації достатньо, тут не глушать ЗМІ. Заглушити можуть лише те, що йде врозріз із їхньою державною політикою.

Я спілкувався з одними кхмерами, зауважив, що все ж таки думка змінюється: один відстоював росіян, а четверо йому у відповідь, що це росіяни напали на українців.

– А можете дати настанови молодим місіонерам?

Я б радив кожному, не тільки початківцю місіонеру, а кожній людині, яка хоче служити Богу, щоб вона молилася про те, що їй робити? Або як я говорю: знайти себе в Бозі. Ми знаємо, що Бог дає кожному свої дари.

Знайти себе не в тому, що я хочу робити, а як Бог хоче використовувати мене для Себе. Це дві різні речі. Що я хочу чи можу робити для Бога – це теж працює. Але набагато важливіше, краще і приємніше, коли ми молимося: “Господи, візьми мене та використовуй, як Ти хочеш”.

Коли я вперше приїхав на місію, я мав якісь плани. Та від нас і вимагали, щоб ми склали якийсь план. Але через час усі папірці з планами мені довелося зім’яти і викинути. Усі ті служіння, про які я взагалі не думав, Бог Сам почав їх піднімати.

Потрібно бути відкритим до того, куди Бог тебе поведе. Я хочу сказати основну думку: кожний християнин повинен знайти себе у Бозі.

Весь світ, що гине, — це як людина, яка лежить на операційному столі. Бог – це хірург, а ми – навіть не помічники, а інструменти, які лежать на столі. Помічники — це ангели. І треба бути готовим до того, що Бог візьме тебе та почне використовувати.

Все залежить від того, хто ти. Якщо ти скальпель, то Бог почне тобою різати цей світ, що гине, і ти навіть, може, не розумітимеш, що відбувається? А може, ти голка, яка спочатку коле анестезію, пронизуючи тіло? Зрозуміло: треба знеболити. А коли ти з функцією ватного тампона, що прибирає кров?

Дуже важливо розуміти те, що ми не помічники Бога, а Його інструменти в Його руках. Цей образ мені спочатку допоміг у служінні.

– Дякую за бесіду.

Благословень вам у служінні нашому Господу.

Матеріал підготував прес-центр місії “Христос є відповідь”.